На сайті 6262.com.ua є нерегулярна рубрика, присвячена занедбаним будівлям, напівзруйнованим привидам радянського індустріалізму та іншим «заброшкам». Усі вони знаходяться зазвичай у людяних місцях, повз них ми чайто йдемо на роботу, навчання чи по справах.
Читайте: Занедбані руїни Слов’янська: паркан навколо чагарників та кам’яний скелет
В Славянске тема недостроев остается открытой
Альтернативний туристичний маршрут, або «крипові» місця Слов’янська. Моторошно і цікаво
Але на цьому «заброшки» Слов’янська не закінчилися.
Якось, коли ще погода була сприятливою, вирішила я сходити до одного з лиманів у мікрорайоні Лісний. Бо згадала, що востаннє була там ще на літній екскурсії у школі. Орієнтиром став той факт, що там знаходиться Професійний художній ліцей.
З’ясувала, що шукати дорогу до того лиману довго не треба. Достатньо спускатися від ринку «Лісний» по приватному сектору. Оскільки дорога там йде під дуже крутим кутом, дісталася я швидко. Інша справа йти у зворотній бік, до зупинки «Лісний», наприклад – для тих, хто не ходить там кожного дня, шлях нагадуватиме підкорення гори.
Поки йшла бадьорим кроком з гори до лиману, звернула увагу на один факт: дорога у тому приватному секторі не те що погана – її там взагалі немає. Суцільне бездоріжжя з залишків цегли, асфальту, каміння та закопаного сміття. Ішла й думала:
«А ото ж люди звідси кожного дня на роботу ходять, на навчання, уверх піднімаються. У будь-яку погоду. А як вони це роблять коли багнюка та сирість? А що, коли сніг та ожеледиця? Це ж можна і щось зламати, якщо послизнешся. І яке взуття носять ті, хто тут живуть?»
Поки вивчала ландшафти з приватними будиночками, не помітила, як дісталася до місця призначення. Дивлюся – стоїть ліцей. Біля нього – ще одна будівля, майже близнюк.
Підійшла ближче і бачу, що близнюк якийсь побитий часом. На тебе дивляться «сліпі очі» вікон із вибитим склом та гнилими рамами. У даху – величезна дірка. Стіни внизу розмальовані графіті. Двері глухо заколочені, перила на сходах вкриті іржою. Хоча занедбана п’ятиповерхівка має адресу – вулиця Волзька, 125.
Дивилася на цю заброшку і спіймала себе на відчутті дежавю – щось схоже вже бачила у Прип’яті. За однією відмінністю – біля будівля стоять сміттєві баки, а на них сидить зграя котів. Один з котів агресивно гризе кістку із шматками сирого м’яса та недовірливо дивиться на свого пухнастого сусіда.
Поки я фотографувала «заброшку» та котиків з усіх боків та ракурсів, виявилося, що п’ятиповерхівка взагалі-то не без власника. Звідкись підійшов охоронець, з яким зав’язалася розмова.
- А что это вы тут фотографируете? И кто вы вообще? И кто вам дал разрешение фотографировать? - питає чоловік.
- Я журналистка сайта 6262, фотографирую это заброшенное здание, - відповідаю йому, - что-то не похоже на режимный или секретный объект, чтоб разрешение на съемку брать.
- Но это не заброшенное здание.
- Но выглядит оно плохо, - продовжую наполягати я.
- Нет, ну вы должны были спросить разрешение. Вот я сейчас пойду директору скажу. И что вы будете делать?
- Ну идите, говорите.
І пішов чоловік до сусідньої п’ятиповерхівки, у процесі щось комусь кажучи по телефону. Постояла, почекала і пішла далі до озера, щоб подивитись на воду. Коли підійшла, виявилося, що саме озеро я ну ніяк не побачу – з якого боку до нього не підходь. Усе узбережжя рясно поросло очеретом височиною з дерево.
В умовах безсніжної зими із важкими хмарами та колючим вітром враження від усього побаченого склалося ще більш гнітюче. А шкода…якщо навести лад біля цього озера, зробити до нього пристойну дорогу та реконструювати «заброшку», могла б вийти гарна паркова територія.
