• Головна
  • “Мої батьки живуть в окупації” - як росія розлучила молодих українців із сім’ями
17:18, 5 серпня

“Мої батьки живуть в окупації” - як росія розлучила молодих українців із сім’ями

“Мої батьки живуть в окупації” - як росія розлучила молодих українців із сім’ями

Частина території України залишається окупованою росіянами. Про те, що там зараз відбувається, люди дізнаються переважно через обережні анонімні розповіді. Ми також анонімно поспілкувалися з двома молодими українцями, чиї батьки змушені жити в окупації.

Для мільйонів українців слово “окупація” одразу малює в голові найстрашніші картинки та асоціюється з постійним страхом та необхідністю обдумувати кожну дію та слово. А ще з надією. Надією на те, що окуповані території України якнайскоріше будуть звільнені, а решта - ніколи не потрапить в окупацію.

Проте частина українців з різних причин залишилася на тимчасово окупованих територіях. Хтось не зміг евакуюватися, хтось не хотів втрачати власний дах над головою, хтось просто не встиг виїхати. Які б причини не були, через агресію рф люди опинилися в ситуації, коли не бачать та не чують своїх рідних тижнями, і навіть місяцями.

Ми поспілкувалися з двома молодими людьми, чиї батьки залишилися на тимчасово окупованих територіях. Для безпеки рідних наших героїв ми не будемо називати їх справжні імена, а також населені пункти, де живуть їх батьки. 

“Батьки намагаються пристосуватися і чекають на деокупацію”, - Ярослав

“Мої батьки живуть в окупації” - як росія розлучила молодих українців із сім’ями, фото-1

Коли почалася повномасштабна війна, Ярослав навчався в університеті далеко від рідного міста. Тому жив від рідних окремо і не міг безпосередньо вплинути на те, щоб родичі виїхали в перші ж дні. Рідне місто нашого першого героя знаходиться в окупації з березня 2022 року. Там ще залишаються кілька шляхів виїзду, але вони доволі небезпечні.

Мати хлопця доглядає бабусю та дідуся, яким вже понад 70 років. Бабуся має проблеми зі здоров’ям, погано переносить великі навантаження та не може багато пересуватися. До того ж як і більшість людей старшого покоління, батьки дуже звикли до своєї оселі  й майна та стресово переживають навіть думку про те, щоб все залишити. Ще один аргумент батьків проти евакуації - на облаштування життя в новому місці потрібні гроші, а їх немає. Спроби Ярослава переконати батьків у тому, що він допоможе, результату не дали.

“Після розмов по 15-20 хвилин раз на декілька тижнів чи раз на місяць вони категорично відмовляються їхати. Хоча у них становище зараз не дуже добре, бо ціни підросли, а зарплатня не платиться. Та й багато хто з цивільних був поранений, щоб люди боялися”, - каже Ярослав.

Хлопець розповідає, що його мати продовжує працювати, але зарплату не отримує. Пенсії та соціальні виплати не нараховуються. З усіх банків так-сяк працює ПриватБанк, але доступу до грошей немає. Тому батьки зараз повністю залежать від дачі. 

Також є проблеми зі зв’язком з рештою території України. Бо окупанти вже провели там свою мережу, через яку можна дзвонити тільки в росію та користуватися тільки російським інтернетом. Приватні провайдери тепер вимушені роздавати російський інтернет та мобільний зв’язок, а український зв’язок - тільки за домовленістю. Якщо ж батькам вдається дотелефонуватися до сина, зв’язок завжди поганої якості, із затримкою в 10 секунд. Окрім цього, вільно говорити батьки не можуть, бо бояться прослуховувань з боку окупантів. Тому з перших днів блокування зв’язку розмови про ситуацію в місті звелися до того, чи в безпеці вони, чи стріляють, чи гучно. 

“Зараз там нелегально дзвонити на вільні території України. Якщо раніше українські провайдери якось роздавали зв’язок через супутник, то зараз мобільний зв’язок зовсім не пробивається. І інтернет почали глушити. За домовленістю пів години українського зв’язку коштують 100 гривень, а може вже й дорожче”

Ще один аспект окупації - відсутність стабільної комендантської години. Тобто рашисти її встановлюють тоді, коли їм заманеться. Люди можуть йти ввечері додому і не знати, що почався комендантський час. А далі можна отримати проблеми, якщо доведеться зіткнутися з окупантами. 

“Тато мені розповідав, що дуже сильно тиснули на чоловіків, які ведуть не дуже правильний спосіб життя - прикладом, випивають на вулиці. Їх змушують йти на війну, а якщо ті відмовляються - б’ють”

Батьки ж Ярослава намагаються зайвий раз ніде не ходити без потреби. Хоча ходять на дачу, на роботу та по магазинах. Кажуть, що вже пристосувалися до нових умов життя. З окупантами їм комунікувати не доводилося і сподіваються, що в майбутньому також не доведеться.

“Вони намагаються пристосуватися, бо це з самого початку був не дуже багатий район. Раніше там була промисловість, але потім всі заводи закрилися, і тепер там велика занедбана промзона. Вони стресостійкі”

Звичайний день батьків хлопця складається з того, що вони намагаються вийти на зв’язок із сином та іншими рідними, запасаються водою, готують їжу. Зараз більше читають книжок та спілкуються з іншими людьми, бо інтернету немає, зв’язку - теж, а по телевізору показують тільки російські канали. А ще багато часу проводять на дачі, адже це розрада і спосіб забезпечити себе продуктами.

Водночас батьки Ярослава продовжують чекати на деокупацію. Хлопець каже: вони люблять Україну, її культуру та історію, її традиції та мову, хоча ніяк не можуть її опанувати. 

“До цієї війни вони намагалися потроху вчитися говорити українською. Їм подобається, як вона звучить, вони її розуміють, та вимовляти деякі слова складно. Обожнюють українську літературу та кіно, мріють поїздити по великих містах. Підтримують українську владу, хоч і не знають, яка в країні актуальна ситуація”

Ярослав ділиться: триматися морально йому допомагає те, як зараз змінилося українське суспільство, культура, як потроху змінюється держава. А ще допомагає робота та навчання, яким хлопець має приділяти однаково багато часу. 

“Якщо раніше я хотів поїхати в Європу, то зараз мені більше подобається у нас. Бо люди стали більш дружніми, сильними, більш працьовитими. У нас створюється багато таких продуктів, яким Європа позаздрить”

Наступна історія буде викладена від першої особи. Дівчину, яка нею поділилася з нашим виданням, назвемо Софією.

“Там навіть немає кому пожалітися”, - Софія

“Мої батьки живуть в окупації” - як росія розлучила молодих українців із сім’ями, фото-2

Коли війна на Донбасі почалася у 2014 році, мої батьки не захотіли виїжджати, бо вони, як самі кажуть, "хотіли бути вдома". Тобто, їм було важливо відчуття дому, навіть якщо умови, в яких вони живуть, не такі хороші, як раніше. Ну і ще одна причина - бабуся. Вона старенька і не хоче нікуди їхати,бо теж не уявляє себе "внє дома". А мама її точно не може залишити наодинці. 

Ще одна причина - кошти. Вони думають, що у них немає грошей, щоб жити десь за межами нашого міста. Ну і "головний" аргумент батьків: "Та кому ми там потрібні?". 

На той час у мами була робота. Вона працювала продавчинею в магазині. А тато лишився роботи. Він був шахтарем. До пенсії йому залишалося чотири роки. Тато їздить на заробітки в росію зараз, на жаль. А мама без роботи вже рік. 

Я їм неодноразово казала, що тут легко знайти роботу. Потрібен мінімальний запас, щоб прожити без роботи хоча б місяць. Казала їм постійно про те, що ми допоможемо виїхати, аби вони тільки дали свою згоду. Але всі вісім років діють аргументи, які я описала вище. 

Напевно, найголовніша зміна після початку окупації - це те, що з дому поїхала я. Мені було 16. Ми тоді ще не планували, що я буду жити не з ними. Але через війну, через те, що я хотіла жити під українським прапором, через те, що мені треба було отримати нормальну освіту, я поїхала з міста. А як ще змінилося? Ну, думаю, стало морально важко жити не тим життям, що раніше. 

Ми з батьками постійно списуємося, зідзвонюємося. Бувають складнощі технічні через те, що у них погано ловить зв'язок, і зникає інтернет. Але ми вже напрацювали систему: я дзвоню: перший набір оператор каже "немає зв`язку з абонентом", другий набір "зайнято", третій набір йдуть вже гудки. 

Зараз батьки дотримуються комендантської години та намагаються не "висовуватися" на очі окупантам. Одного разу була ситуація: мій тато десь у 2015 році почав працювати таксистом. І от йому дзвонить його колега і каже, що інший їхній колега потрапив в біду. Старенького дідуся зупинили ополчєнци і намагалися забрати його машину. Тато з друзями поїхав його рятувати. Там п*яні ополчєнци почали перестрілку і куля потрапила майже татові в руку. Я дуже переживала тоді і зненавиділа цих орків ще більше. 

На окупованих територіях взагалі зараз все небезпечно, простіше кажучи - жити. Там немає порядку. Будь-яку твою дію, яка їм не сподобається, вони оцінять як зневагу до їхньої “влади”. Багато було історій, як люди зі зброєю приходили до стареньких людей та грабували їх. Ці ситуації знає усе місто. Але ніхто з цим не може нічого зробити. Навіть "правоохоронні органи". А якщо конкретно, думаю, не варто говорити про проукраїнські настрої, перебувати на вулиці у комендантську годину. І що важливо: не тримати телефон в руках, коли поряд військові. Вони часто думають, що ти знімаєш їх. Це може зіграти поганий жарт з вами. 

Мама певний період працювала поряд зі штабом окупантів. То іноді вони пересікалися. Ми не говорили з нею про це. Мені не хотілося слухати історії про цих людей. 

Щодо звичайного побуту, то це теж просто жах. Моя бабуся живе на сьомому поверсі. Ліфт не працює з 2014 року. Воду дають "по расписанию". Я не уявляю, як вона бідна носить туди воду з криниці. Так, батьки допомагають, але ж є такі люди, яким немає кому допомогти. 

У магазинах ходять рублі. Мене це вхарило, коли я туди приїжджала. Також купа російських товарів. Не смачних, звісно. Якщо йти в якийсь заклад, то ти не можеш бути впевнений, що тебе нагодують смачно та без шкоди для здоров`я. 

Коли бабуся хворіла короною, то було складно дістати ліки. Кожна хвилина була на рахунку, а татові доводилося їздити в інші міста, стояти в чергах, щоб дістати бабусі кисень. 

Там навіть немає кому пожалітися. Ніхто з "влади" не зацікавлений в тому, щоб тобі стало житися краще. Тотальна корупція і безлад. 

Деякі кажуть:

"Нам вже все одно, під яким прапором, аби був мир"

Але більшість "топлять" за дружбу з росією і "лнр".  Я ні з ким не спілкуюся з колишніх друзів. Під впливом пропаганди вони стали взагалі неадекватні. Дівчата зустрічаються з військовими "л/днр", хлопці йдуть служити за ті війська. 

Зараз виїхати з окупованих територій є тільки через росію. Раніше туди можна було через перевізників передавати посилки, зараз - ніяк. 

Ми з батьками не спілкуємося на тему ситуації в нашій країні. Але з татом завжди вітаємося

"Слава Україні" - "Героям слава"

Мені здається, пропаганда залишила свій відбиток. Але я завжди кидаю їм новини з незалежних медіа і спонукаю батьків читати саме ці видання. 

Триматися морально та не втрачати віру мені допомагає Прийняття. Я розумію, що вони дорослі люди, які вправі вирішувати за себе, брати відповідальність за своє життя, і вже давно зробили свій вибір. Немає сенсу їх вмовляти абощо. Це їхній вибір. Нехай живуть так, як їм зручно. Вони знають, що якщо вони скажуть "допоможи виїхати", то я зроблю все, щоб вони були біля мене. Але поки вони обирають окупацію.

Підписуйтеся на наші оновлення у Viber (новости Славянска)

Слідкуйте за нами в Instagram

Та телеграм: https://t.me/news6262

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Славянск #новости #Донецкая область #Слов'янськ #новини #війна в Україні #війна з Росією #війна на сході України #окупація
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Оголошення
live comments feed...