Від квартири залишилось дві спальні - яким жінка зі Слов’янська побачила свій розбитий будинок

Кожен з нас 24 лютого потонув у новій реальності - реальності великої війни. Мільйони людей отримали досвід, якого ніколи б не хотіли. Хтось став переселенцем, хтось відправив дитину на війну, хтось втратив своє житло і свій дім…

Ірина - підприємиця зі Слов’янська. Вона успішно будувала свій бізнес, облаштовувала квартиру, ростила дітей і мала купу планів. А потім сталося 24 лютого 2022 року, коли життя кожного з українців перевернулося догори дригом.

Коли почалася велика війна, Іра з сім’єю були у Слов’янську. Жахлива новина вибила з колії. Близько тижня родина не знала, що робити, залишалися у місті. А потім жінка з дітьми вирішила виїжджати до Польщі. Там у неї були знайомі, які прийняли родину переселенців у себе. Чоловік залишився у Слов’янську.

Усі вірили, що додому ми повернемося вже у березні. Потім думали, що повернемося у квітні. Жили надією від місяця до місяця. Через три місяці я вже переїхала жити у Німеччину. Бо зрозуміла, що це все затягнеться. Далеко я не хотіла їхати спочатку, бо все вдома, все у Слов’янську, душа у Слов’янську. 

Де б ми тільки не були, нам всюди допомагали люди. Коли нам потрібна була допомога, завжди поруч опинялися саме ті люди, готові протягнути руку допомоги. 

Після Польщі Ірина з дітьми вирушила у Німеччину. Там знайшлася сім’я, яка радо прийняла біженців. В іншу країну їхали двома машинами - легковою та “бусіком”. Попри це, речей брали по мінімуму, бо вірили, що повертатися додому можна буде вже зовсім скоро.

У Німеччині їх прийняли у затишному селі. Звичайно, є свої незручності, але Іра наполягає, що у порівнянні з тим, що переживають зараз люди в Україні, все це навіть називати “незручностями” важко. 

Ти не плануєш своє життя десь, ти просто пересиджуєш, просто чекаєш, коли буде команда: можна їхати додому. І я не на секунду не планувала десь своє життя. Я жила тим, що ось-ось і я повернусь додому. І в певний момент якось так все обвалилось, все рухнуло.

***

Напевно, у кожного українця сьогодні день починається з перегляду новин. Так і Ірина. В один із днів у місцевих групах вона побачила фото диму над Слов’янськом. У серці йокнуло. Пізніше прийшло підтвердження - пряме потрапляння у її будинок. Квартира зруйнована.

У момент слабкості прийшло рішення - треба їхати додому, щоб врятувати хоча б частину з того життя, яке залишалося у рідному місті. 

Я чомусь одразу, коли побачила в соцмережі фотографію диму над Слов’янськом, зрозуміла, що це мій дім. Десь через півгодини це підтвердилось. Це був мій дім, моє місце сили. Все, що найцінніше - все там. Там народилися і виросли мої діти, там фотографії, там іграшки. Ми їхали з однією валізою, брали все найнеобхідніше. На той момент ніхто не думав про якісь інші цінності, - бо найважливіше було життя і якісь речі елементарні першої необхідності. Тому, коли я це побачила, я вирішила, що треба їхати і хоча б щось знайти у цьому всьому цінне.  

Під час істерики до Ірини підійшов німець Йорк, у якого жила українська сім’я. Після того, як жінка повідомила про своє рішення їхати додому за речами, він твердо відповів, що поїде з нею. Його дружина підтримала чоловіка у рішенні. Жодні відмовляння не подіяли. Пізніше з’ясується, що Йорк був цивільним волонтером в Іраці, Ірані, Афганістані та інших війнах.

“Я починаю плакати і відмовляти, кажу: ви не розумієте, там війна, там дуже небезпечно, дуже страшно. Ми це все знаємо і переживаємо вдруге. Ми це розуміємо, а ви там не були. Я не хотіла, щоб він їхав. Не хотіла, щоб він наражав себе на небезпеку. Я розуміла наскільки ситуація може виявитися…”.

Йорк попросив їхати на вантажівці. За кермо також сів він сам.

Сім’я повністю завантажила машину волонтерською допомогою. Йорк купив два дорогих автономних фільтри, які навіть з калюжі роблять питну воду. Одна така установка коштує тисячу євро. Також поклав у вантажівку електричний генератор. Завантажив продуктами і медичними препаратами. Медицину обирали хорошої якості. Ірина згадує, що машина була забита до стелі.

Головною метою поїздки був Слов’янськ. Але вони їхали через всю Україну, тому заїжджали у декілька шелтерів для переселенців у Дніпрі. Там зустріли людей зі Слов’янська, Лиману, Бахмута. Частину допомоги залишили їм. 

Частково вигрузили допомогу їм. Бо люди вже 6 місяців живуть по 7 людей в одній кімнаті. Люди різного віку, з різними хворобами, характерами. Ось вони всі живуть в одній кімнаті. Це дуже страшно. Усього в гуртожитку 35 людей і ще маленькі дітки. І я не могла лише в одне місце все відвезти. Душа болить за кожного і хочеться допомогти кожному, тим паче, якщо у тебе є така можливість. 

Коли машина заїхала у Слов’янськ, Іра почала плакати. Ось так вона описала свої перші враження від міста:

Так, це хороше, але страшне, холодне, незатишне місто. З такого теплого нашого містечка Слов’янськ перетворився на щось страшне, жахливе. Не відчувається там зараз життя. Страх, холод. Дуже важко сприймати все було. Хочеться, щоб це скоріше закінчилося, хочеться, щоб там ходили люди, а не по пустих вулицях літало сміття. Хочеться, щоб були газони, а не трава по пояс. Забиті вікна. Все дуже жутко. Мої діти вчились у 5 школі, тому я поїхала повз неї. Я хотіла побачити. Кадри 5 школи, будинки навколо неї…Все це жахливо, а потім за рогом - наш будинок…

Як потім згадуватиме жінка, по великому рахунку речі навіть забирати не було куди. Одяг і постіль, які вдалося врятувати, вона віддала подругам, які живуть в Україні і залишились взагалі без нічого.

Від квартири залишились дві спальні. І це доволі гучно сказано, адже даху у будинка немає і у квартирі стоять калюжі. Усі меблі порозпухали, двері розбухли. Коли стався приліт, вдома нікого не було. І сусідів не було. У сусідньому під’їзді загинула жінка.

У мене була велика квартира. Зала, кухня, ванна, туалет - цього всього немає. Туди було пряме попадання. Частково залишились спальні, але все зруйноване. Я навіть не можу сказати, залишилось щось чи не залишилось по факту. 

Знайшла зайця. Моїй доньці 16 років. Це її улюблена іграшка, вона з нею з одного рочку. Він вже без ока, без носика, але вона так його безумно любила, і я його знайшла і привезла в Німеччину. Хочу його попрати і привести до ладу, бо усі речі брудні, у пилу, - Це все Ірина розповідає зі сльозами на очах.

Ірина з Йорком були у Слов’янську одним днем. Вони приїхали, вивантажили волонтерам допомогу, щоб її повезли далі. Волонтери “Янголи спасіння” допомогли розвезти допомогу по лікарнях Слов’янська та Миколаївки. Особисто Ірина попросила, щоб продукти і насоси для води передали у Лиман. Це місце її народження. Саме там залишаються її родичі і зараз. І та ситуація, яка склалася у місті, не могла залишити серце байдужим, тому жінці було критично важливо допомогти місту свого народження.

Враження німецького волонтера від поїздки Іра формулювала певний час. А потім відповіла: “Він сказав, що одна частина України живе, а інша - існує”. 

Одного разу у Львові, дорогою назад, вони зупинились біля маркету АТБ купити поїсти, на автівці була наліпка “гуманітарна допомога”, підійшов чоловік - він приніс свій пакет і сказав: “може вам щось треба, заберіть туди людям”. Це відбилося в пам’яті Ірини і Йорка.

***

Жінка вже давно повернулася в Німеччину і продовжує там чекати, коли в Україні закінчиться війна. Як і мільйони тих, хто був вимушений рятувати своїх дітей за кордоном, вона дуже сильно хоче додому. І навіть попри розбиту квартиру, Ірина впевнена, що повернеться в Україну. А до того - допомагатиме тим, хто цього потребує.

Я зараз дивлюсь на Лиман, і я б вже бігла туди. Я розумію, що там немає життя, розумію, що я не можу привезти туди своїх дітей, я все це розумію, але я б вже туди бігла. Не можу зараз нічого планувати, бо до 24 лютого я планувала своє життя, я вважала себе успішною, я мала бізнес, все було добре, а потім я зрозуміла, що у мене немає нічого і я навіть не можу скласти план на завтрашній день. Серце моє в Україні - в Лимані, у Слов’янську. А що буде завтра - я не знаю, але якщо у мене ще з’явиться можливість бути чимось корисною, чимось допомогти, то я одразу буду. 

Вам також буде цікаво:

• Купа російської символіки, руйнування і насторожені місцеві - яким побачили Лиман українські військові, які заходили у місто
• Як живуть переселенці зі Слов’янська в Одеській області
• “Я повторював як мантру: Маріуполь вистоїть” - історія місцевого мешканця, який двічі пройшов окупацію та фільтрацію

Отримуйте добірку найважливіших новин за день у нашій Viber спільноті.