«Вперше відчуваю себе краще за всі півтора року» – історія людини, яка повернулась додому у Слов’янськ

Я виїхав зі Слов’янська у першій половині березня 2022 року через невизначеність майбутнього та деяких побоювань ходу перебігу війни. У самому Слов’янську тоді було відносно спокійно, але були часті авіанальоти на Святогірськ та Ізюм.

Вітаю усіх, я Андрій і сьогодні розкажу вам свою історію евакуації, сповнену неабияких переживань, намагань адаптації, вигорянь та позитивних емоцій. 

12 березня твердо вирішив виїхати на захід України, і так вийшло, що вибір пав на Чернівці. Квартир нормальних та по адекватних цінах, звісно ж, вже не було, тож прийшлося заселитися у «собачій будці» на 20 квадратів за 250$. Я евакуювався з кішкою, і, як виявилося, це було великою проблемою для рієлтора цієї квартири, який мені пару разів телефонував і питав чи все добре, чи не накоїла кішка там «ділов» і лякав виселенням у разі, якщо він раптово приїде і щось «не те побачить». Він був «довіреною особою» власника. Також агресивно пропонував мені якусь прибиральницю, яка б приходила один раз на тиждень і щось би «прибирала за кішкою» за 300 гривень. Не буду далі вдаватися у деталі, але жив я там не один, зручності були мінімальні і, хоч туалет не на вулиці, за те і дякую. Власник цієї квартири, на додачу до рієлтора, теж був шкуродером, тож благополучно проживши там 4,5 місяці я переїхав у іншу квартиру – більшу за розмірами та дешевшу на 50$. Ця нова була разів у десять краща, та знаєте, відчув себе хоч трохи людиною. Але з тваринами нормальні квартири знайти дуже-дуже складно, якщо дізнаються що є тварина - або відмовляють, або треба ще платити окремо як гарантію за пошкодження (подряпини на меблях, обідрані шпалери тощо).

Проживши рік в евакуації, у червні 2023 року, мені набридло так жити і я захотів повернутися додому у рідний Слов’янськ. У той момент якраз почався активний контрнаступ Сил Оборони, що ще підсилило мою жагу до повернення.

Дорога була трохи муторною, але дуже швидкою, у порівнянні з минулим роком, коли я їхав «в нікуди», бо зараз знав, що повертаюсь додому. Хочу одразу зазначити, що я нічого не чекав від міста – я не є носієм «рожевих окуляр». По прибуттю я одразу ж вдихнув близьке серцю слов’янське повітря, а також, вийшовши з автобуса, я моментально послизнувся і впав спиною вниз – так я привітався з рідною землею.

Поки йшов з автовокзалу, звісно бачив забиті вікна, що, не буду приховувати, засмутило. Пробігшись по магазинах я тепер все побачив на власні очі, а не з зображень та текстів людей з телеграм каналів та сайту міста.

Люди ходять, машини їздять, голуби літають, комунальні служби працюють, а я стою у черзі та купляю свої улюблені сосиски – саме так би я описав свій перший день у місті.

95% магазинів, у які я ходив до повномасштабного вторгнення росії, відкриті, навіть відкрилися нові, яких не було. І мене це дуже радує. Місто живе, і я вдома, нарешті. Почуваюся на мільйон доларів. Це мій вибір і моє життя.

Так, іноді чутно різні бахи, перший час було важко бачити понівечені вікна/балкони/дома, але через тиждень я вже звик і прийняв це. Всі ми різні і психіка, сприйняття, життя, можливості теж дуже різні. Для мене це просто «інша реальність» поміж тою, що була до нападу росії, і я вам скажу, що це не найгірша реальність, дивлячись на ситуацію в країні. Так що дякуючи Богу та ЗСУ, все є як є. Вірю, що буде краще. Попереду перемога, яка буде нелегкою, але обов’язково буде.

Бажаю всім мирного неба, колись ми всі знову побачимось у мирному Слов’янську та «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди» на Донбасі, все як заповів Кобзар.

До зустрічі ❤️