"Борітеся - поборете..." - підбірка віршів Кобзаря про незламну Україну

Сьогодні, 11 березня, ми продовжуємо відзначати Шевченківські дні, які є важливою частиною нашої культурної традиції та національної пам’яті.

Цей період дає нам можливість ще раз заглибитися в творчість Тараса Шевченка, великого поета, художника, мислителя і символу боротьби за свободу України. Його поезія не лише визначила розвиток української літератури, а й стала потужним мотиватором для боротьби за права і гідність українського народу. Усі ці роки слова Шевченка звучать як пророчі, як заклик до єдності, боротьби та відродження нашої рідної землі, навіть у найскладніші часи.

У своєму поетичному спадку Шевченко неодноразово звертався до теми незламної України, її величі, краси та боротьби за свободу. Він вірив, що, попри всі труднощі та випробування, український народ зможе відстояти свою незалежність. Більшість його віршів, у тому числі ті, що писалися в періоди глибокого особистого страждання і поневолення, сповнені оптимізмом і надією на краще майбутнє для рідної землі.

Одним із таких віршів є "До Основ’яненка", де Шевченко через образи пісні та думки пророкує непереможність національної пам’яті та культури. Саме в цьому вірші звучить, мабуть, найвідоміший рядок, який став гімном національного відродження:
«Наша дума, наша пісня / Не вмре, не загине... / От де, люде, наша слава, / Слава України!»
Ці слова є переконливою заявою про те, що, попри всі випробування, правда і слава України не зникнуть з історії. Шевченко висловлював непохитну віру у те, що український народ переживе будь-які катастрофи і збереже свою культуру, традиції і гідність.

Ще один важливий вірш Шевченка — "В казематі", в якому він розмірковує про тяжку долю України, підкорену ворогами, і власне місце в цьому процесі. Поет, перебуваючи в ув'язненні, усвідомлює гіркоту своєї долі, але разом із тим не зраджує своєму народу. Це вірш про глибоке розчарування в тиранії, про безвихідь, але й про той вогник надії, який ще не згас. Однією з основних тем є питання пам’яті і боротьби за свою землю:
«І не пом’яне батько з сином, / Не скаже синові: — Молись, / Молися, сину, за Вкраїну».
Цей вірш не лише засуджує зраду, а й звертає увагу на важливість збереження національної пам'яті, навіть в умовах найгіршої окупації.

Із почуттям туги за рідною землею поет описує свою далеку від України долю у вірші "І виріс я на чужині". Тут він порівнює своє відчуття до чужих земель із закоханістю до рідної України, яка, попри всі її біди, залишається найкращою. Цей вірш пронизує болем розлуки, але і вірністю до рідної землі:
«То одинокому мені / Здається — кращого немає / Нічого в Бога, як Дніпро / Та наша славная країна...»
Шевченко ніби прощається з Україною, але не може забути її — і це почуття до рідної землі настільки глибоке, що він навіть в чужому краї відчуває її незламну силу. Це вірш, який нагадує нам, що навіть у найтемніші моменти нашого життя Україна лишається в серці кожного з нас.

Далі Шевченко у своєму вірші "І мертвим, і живим, і не нарожденним..." знову звертається до теми єдності та важливості згуртованості у боротьбі за свободу. Він закликає братів і сестер не забувати один одного і не втрачати зв’язок із рідною землею. У цьому вірші Шевченко вірить у відродження України, у повернення слави та гідності:
«Обніміте ж, брати мої, / Найменшого брата — / Нехай мати усміхнеться, / Заплакана мати.»
Тут є не тільки заклик до примирення і єднання, але й велика надія на те, що Україна встане, і її слава буде відновлена. Це — заклик до дії, до підтримки один одного в складні часи.

Нарешті, вірш "Сон" є виразом глибокої туги за рідною Україною, де поет висловлює свою любов і біль за втрату батьківщини:
«Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю...»
Ці слова відображають його внутрішній біль, відчай від того, що Україна переживає тяжкі часи, але він не залишає надії на її відродження. Вірш сповнений любові до рідної землі, що лунає навіть через біль і страждання, які поет переживав на чужині.

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року в селі Моринці, на Черкащині. Він прожив 47 років, ставши однією з найвизначніших постатей української історії, літератури та культури. Поет, художник, громадський діяч, він пережив важкі роки неволі після арешту в 1847 році за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. Шевченка заслали на службу в армію, де він змушений був виконувати важку працю. Після звільнення в 1857 році він продовжив писати та малювати, але так і не дочекався скасування кріпосного права, яке відбулося через два роки після його смерті.

Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року у Петербурзі від наслідків хвороби серця та виснаження. Його смерть припала на день, коли кріпосне право було скасоване в Російській імперії. Шевченко не дожив до цього важливого моменту в історії України.