“З однією валізою і двома дітьми за руку”: історія Мар’яни з Добропілля, яка почала життя з нуля у Дрогобичі (ВІДЕО)

З однією валізою, двома доньками за руку і вірою в те, що все залежить від людини, Мар’яна Козлова з Добропілля пройшла шлях від вимушеної евакуації до Польщі та Італії до нового життя у Дрогобичі. Тут вона з нуля відкрила дитячий центр, продовжила навчання й довела: навіть після втрати дому можна віднайти опору, громаду і силу почати все спочатку.

Мар’яна Козлова родом із Добропілля, що на Донеччині. До повномасштабного вторгнення вона була засновницею дитячого розважального комплексу “Cool Jump” з великою батутною ареною, громадською активісткою та членкинею організації “Твори Добропілля”. За освітою і покликанням — практичний психолог. А найголовніше, каже, вона — мама двох донечок.

“Почалася війна і стало незрозуміло взагалі, з якого боку будуть просуватись вороги. Спочатку чоловік почав мені говорити: “Ну, будь ласка, матуся, виїжджай. Я виїхати не можу, бери діток і виїжджай в більш безпечне місце”. Потім почав вже мені погрожувати, казати: “Слухай, ну що ти за мама, бери дітей і давай - безпека насамперед”, — пригадує Мар’яна.

У перші дні повномасштабного вторгнення вона, як психологиня громадської організації, допомагала родинам і дітям, які прибували до міста. 

“У перші дні ми допомагали речами, допомагали їжею тим діткам, які приїжджали в Добропілля. Була в мене така розмова з дітьми, яких привіз автобус. Я спілкуюся і кажу: “А де їх батьки? Треба згоду підписати”. Вони з Волновахи, це був автобус, я пам’ятаю, і батьків кажуть немає: їх або забрали в полон або розстріляли”. Більше мені нічого не треба було говорити…”, — продовжує жінка. 

Наступного дня Мар’яна з валізою та двома дітьми вже виїжджала з міста. Було незрозуміло наскільки вони їдуть — на тиждень, чи на два, чи це затягнеться на місяць. 

“Максимум давала собі два місяці. Ми виїхали евакуаційним потягом до Польщі” — пригадує героїня.

Через два місяці родина переїхала до Італії, де прожила вісім місяців.

“В Італії дуже хотіло хотілося додому. І всі думки мої були з Україною. В Італії ми почали допомагати, пекли кекси українські, прикрашали жовто-блакитними стрічками і так збирали гроші на ЗСУ. Коли вже стало питання, що діти мають там йти обов'язково до школи, до садочка,  я вирішила повертатися в Україну. Тут лишився чоловік, я виїхала сама з дітьми”, — розповідає співрозмовниця. 

Вирушаючи назад в Україну, Маряна вирішила, що повертатись треба до родини, до батька — тож поїхала у Дрогобич. Вважала, що там безпечніше: там поруч кордон, працювали садочки, школи. В Донецькій області, каже, такого щастя та і комфорту не було. Діти із задоволенням пішли до місцевих закладів освіти. Молодша Міланка в Дрогобичі закінчила садочок, вже пішла до школи.  Старша, Дашуля, завершила в Донецькій області початкову школу, чотири класи, й в п'ятий клас вже пішла тут.

“Добропілля — це для мене моє щасливе дитинство. Це щасливе дитинство моїх дітей. Мені часто сниться мій будинок, я як відкриваю двері, заходжу додому… Але я розумію, що найближчим часом того точно не буде. Єдина що я взяла з собою з Добропілля, якщо говорити про речі, це моя кавомашинка”, — стримуючи сльози, зізнається жінка. 

Мар’яна пригадує, як в перші дні виходила з дітьми на вулицю в Дрогобичі, а привітатися не було з ким. Знайомі казали, що там немає роботи і перспектив. Але вона вирішила, що все залежить від її налаштування, де б вона не була. Мар’яна почала самостійно створювати зміни. Стала заводити нові зв'язки, шукати однодумців. А через декілька місяців знайшлася і робота. 

“Я відкрила дитячий розвивальний центр і він більш був орієнтований на діток п'яти-шести-семи рочків. Це була і підготовка до школи, курс читайлик. Діти приходили на заняття з малювання. Пізніше ми розширили цільову аудиторію й тепер залучаємо підлітків на заняття”, — розповідає про свою справу Мар’яна.

Паралельно вона продовжує навчання у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка, де здобуває ступінь магістра.

Про інтеграцію в нову громаду вона говорить переконано. Мар’яна вважає, що інтегруватися неможливо, якщо сидіти вдома, нічого не робити і не заявляти про себе. На її думку, потрібно бути проактивною, розповідати, хто ти, чим займаєшся і які маєш цінності. Тоді обов’язково знайдуться однодумці — люди, які дивляться з тобою в одному напрямку. Але для цього, переконана вона, важливо не мовчати, а відкрито говорити про себе.

Також вона помічає культурні відмінності між регіонами.

Мар’яна Козлова каже, що Дрогобицька громада на Львівщині є більш релігійною. Розповідає, що нині її дитина щочетверга відвідує катехизм у школі, тоді як у Донецькій області такої практики не було. Жінка зазначає, що донька навіть привчає її до молитви перед сном та інших речей, яких раніше в їхній родині не дотримувалися.

Вона додає, що робота у сфері культури та життя в новій громаді поступово змінюють і її саму: вона частіше чує українські пісні, починає їх вивчати, а також відзначає, що тут кожне свято проходить із колядками, щедрівками та українськими традиційними піснями.

Проводячи паралелі між рідним і новим містом, жінка каже, що їй зустрічаються лише добрі люди. На переконання Мар'яни Козлової, те, що людина випромінює, отримує натомість.

“Якщо ти приїхала налаштована, що все погано, все буде погано: роботи не буде, в школі буде булінг. І взагалі, якщо сидіти дома, закрившись, то який буде результат?”, — розмірковує жінка.

Мар’яна переконана: якщо людина відкрита до спілкування, готова комунікувати, налагоджувати зв’язки і починати все з нуля, то найважливіше — прийняти рішення діяти. Вона не заперечує, що це важко. Але доросла позиція полягає саме в тому, щоб усвідомлено прийняти рішення будувати життя заново на новому місці.

Особливо щиро звучить її звернення до жінок зі сходу України. Вона наголошує, що нікого не засуджує — це особистий вибір кожної. Проте, якщо є можливість і якщо йдеться про безпеку дітей, вона радить виїжджати у більш безпечні регіони, щоб мати змогу спати спокійно ночами.