Місце під сонцем: історія хлопця, який виїхав із Донеччини через війну до Дніпра

Йому лише 18, але за плечима - досвід війни, втрати дому і довгого шляху до нового життя. Артем із Донецька - один із тих, хто змушений був подорослішати раніше, ніж цього хотілося б.

Ми розговорилися не одразу. Спочатку кілька коротких фраз, випадкових запитань. Але вже за кілька хвилин стало зрозуміло: за цією спокійною розмовою - історія, яку важко забути.

Його звати Артем. Йому 18. Він із Донецька.

Він говорить тихо й стримано, ніби давно звик тримати все в собі. Каже, що майже не пам’ятає свого мирного дитинства. За його словами, воно закінчилося ще тоді, коли він пішов у перший клас - у школу влучила ракета. Після цього дітей перевели навчатися до дитячого садка поруч.

Відтоді його життя змінилося. Підвали, сирість, постійний страх стали частиною щоденності. Артем розповідає, що з дитинства має алергію, і через життя в підвалі йому часто було важко дихати, пил і пліснява лише погіршували стан.

У пам’яті залишилися моменти, які складно назвати дитячими: як він із другом на світанку збирав уламки снарядів і патрони. Як уночі вони знову спускалися в погріб, бо так було безпечніше. З часом це стало звичкою.

Коли його будинок зазнав руйнувань, родина певний час жила в іншій школі. Там він і продовжив навчання. Він не пам’ятає, коли саме обстріли стихли, лише те, що місто поступово почало жити далі. Люди працювали, поверталися до звичних справ, і здавалося, що найгірше позаду.

Але у 2022 році все змінилося знову.

Той ранок він спочатку навіть не сприйняв серйозно. Каже, що зрадів можливості довше поспати й думав, що це ненадовго. Але дуже швидко стало зрозуміло: цього разу все інакше. Обстріли посилювалися, вибухи ставали ближчими, і страх повернувся.

Він пояснює, що рішення виїжджати прийшло не одразу. Але в якийсь момент стало ясно: залишатися більше неможливо. За його словами вони втратили все - йдеться не лише про будинок, а про відчуття дому.

Після однієї з наймасштабніших атак родина вирішила евакуюватися. Збираючи речі, що вціліли, хлопець відчував страх, сум і несправедливість. Але водночас полегшення. Бо жити там вже не було сил.

Дніпро зустрів його непросто. Артем згадує, що одразу почав ловити на собі погляди людей - через одяг, який був старим і зношеним. Речей було мало. Перші два місяці він майже не виходив із дому. Його світ звузився до екрана телефону. Він не знав міста, не орієнтувався в ньому і не відчував себе своїм. Житло, у якому вони оселилися, було холодним, схожим на дачу. Він часто хворів. Але це не найважче з чим довелося жити. Складніше було відчуття, що ти чужий. Йому було складно повірити, що колись усе стане нормально. Що будуть друзі, навчання, звичайне життя. З часом стало трохи легше. Особливо тоді, коли до Дніпра приїхав його друг. Саме тоді він відчув, що не один. І це допомогло не здатися. Та навіть зараз, через три роки, Артем чесно зізнається: це місто так і не стало для нього домом.

Він вважає, що люди, які були змушені покинути свої міста, назавжди залишають частину себе там. Водночас він говорить про майбутнє. Каже, що хоче досягти чогось у житті. Хоче знайти своє місце під сонцем. І найбільше прагне, щоб його майбутнє ніколи не було схоже на його минуле.