"Настав час брати в руки зброю", - доброволець Юрій Стрєльцов

Солдат із позивним Торець, мешканець Слов’янська Юрій Стрєльцов майже рік служить добровольцем в окремій чоті «Карпатська Січ», захищаючи нашу землю на сході України. Кореспонденту 6262 вдалось зустрітись із Юрієм під час його короткої відпустки та дізнатись щодо ситуації на передовій із перших вуст.

33-річний Юрій Стрєльцов у недалекому минулому колишній медичний працівник. Мешкає він під Слов’янськом у селищі Черкаському та ніколи не приховував свою життєву позицію. Юрій завжди активно приймав участь у всіх патріотичних заходах нашого міста та навіть був кандидатом у депутати слов'янської ради на минулих виборах, тож його обличчя можна з легкістю знайти на фото в архівах місцевої преси. На зустріч військовослужбовець прийшов у звичайному цивільному одязі. Каже, що у відпустці і від камуфляжу треба відпочити. Важкі спогади… Погані асоціації… Звичайний чоловік, такий самий, як і на фото, та все таки відчуваються суттєві зміни. На всіх війна накладає свій відбиток та навіть ми з вами тому не виключення. 

Юрій, розкажіть коли саме і де вас знайшла війна.

- Як так сталося? З самого початку війни в Україні, це лютий 2014 року. Як почалась окупація Криму, наші місцеві патріоти Слов’янська на наступний день почали бігти в військкомати. Військкомати були зачинені, а нам казали що наші послуги непотрібні. Ходили туди довго, але відповідь була одна й та сама – від послуг патріотів відмовлялись. Потім пішли мітинги, тітушки…. На окупацію Криму всі у владі дивились безпорадно, а ми робили що могли. Виходили на вулиці, влаштовували мітинги. Потім окупація Слов’янська. Що ми, звичайні мирні люди, могли зробити проти людей з автоматами? З голими руками йти не було ніякого сенсу.

Кудись виїзжали за період окупації міста?

- Ні, весь час був вдома, у Слов’янському районі. У нас там намагались зробити блокпост, але місцеві люди охочих одразу розігнали. Місцеві сепаратисти були загалом комуністи, не знаю як у самому місті, а в нашому селищі було так. Вони тоді й до мене додому прибігали, але «Правого сектора» не знайшли та після жорсткої розмови наче заспокоїлись. Зброї у них ніякої не було, тож вони більше не приходили. Такі собі ініціативні.

Не дуже вони й проводили так звані «роботи» з виявлення патріотів. Але ж така ситуація була лише у районі. Гадаю, якби наші спецслужби вчасно відреагували, все було б інакше.

Які були твої подальші дії?

- Оскільки армію свого часу я не пройшов, військової підготовки не маю, з першими добровольчими батальйонами піти не вдалось. З голими руками не підеш, тут амуніція потрібна. Ситуації різні, буває й таке, що один автомат на сімох військових.  Спочатку були сподівання на зміни після виборів, але вони швидко щезли. Спершу вибори президента, потім до Верховної Ради… Всі сподівання провалились. Побачивши ситуацію в країні, я остаточно прийняв рішення йти в армію.

Спочатку намагався вступити в батальйон особливого призначення «Січ». Їздив до Києва, але на той час не було набору. Довелось чекати і вже влітку 2015 року я потрапив до окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ».

А яка ситуація тоді була зі слов’янським військоматом?

- Не було набору. Наш військомат категорично відмовлявся мене брати. Поставились з нерозумінням, мовляв, як це так – добровольцем йти. Я взагалі там ледь-ледь власні документи знайшов, тож мене навряд чи хтось колись би призвав. До речі, нещодавно мені дзвонили. Запрошували йти воювати, але ж демобілізація вже не за горами. (сміється)

От ти потрапив на фронт. Що відбувалось далі?

- У нас були такі порядки – спочатку спілкуєшся з людьми. Потім потрапляєш на другу лінію, для нас то було Первомайськ, це 2 км від лінії фронту. Заступаєш на позиції і спостерігаєш за всім зі сторони. Тільки після цього відправляли на передову. Це така певна адаптація. Було тоді літо 2015. На другій стадії все встигали побачити – і гради, і міни, і танки. Не кожен доброволець витримував, багато повертались додому так і не дійшовши до основних позицій.

Яким був твій військовий шлях? Де встиг побувати?

- Загалом це Піски, де я пробув весну та половину літа. У нас були ротації по два тижні, відпочивали у Курахово. Потім інша половина літа та до початку березня – Донецький аеропорт. Там ми були безвиїзно. До цього швидко звикаєш. У Пісках мирні мешканці всі живуть по підвалах, інакше не можна. І так по 10 місяців, рік… Так і ми жили. Мені виїзжати додому не хотілось – є якась своя романтика. На фронті загострюються всі почуття. Ти тільки за звуком дізнаєшся звідки та куди летить снаряд, як пролітають кулі…відчуваєш це все.

Жінки з вами також служать?

- Точно можу сказати, що дівчатам там робити нічого. Там ми всі на рівних служили – і чоловіки, і жінки. Загалом жінки виступають медиками, але були й такі, що самі йдуть на позиції. Це зовсім не дівоча робота.

Як надавалась медична допомога?

- У Пісках прямо біля лінії оборони є медичний штаб. Частина знаходиться у підвалі, аби ховатись від обстрілів. Саме там надається первинна медична допомога. Медики прямо там живуть, тож працюють цілодобово. Також є машини швидкої допомоги. Найоптимальнішим варіантом авто виявився звичайний УАЗ. Були й броньовані машини, але на них моментально реагують сєпари – обстрілюють одразу. Далі всіх поранених вивозять у лікарню Селідово.

Багато таких випадків?

- Кожного дня. Колись було й таке, що мені доводилось поранених перебинтовувати. Медиків дуже не вистачає.

Як все виглядає в містах біля лінії фронту?

- Як були під аеропортом, то мешкали у Водяному. Це зовсім поруч, до хат долітають і ворожі снаряди, і кулі. А от у Пісках на даний момент не залишилось жодного цілого будинку. Водяне серйозно не обстрілюють десь з вересня.  Люди потрохи починають вертатись. Там навіть працює школа, є шкільний автобус.

Чим займались у Водяному?

- Був навіть період, коли ми повірили в перемир’я. В цей час ми копали окопи. В цьому допомагали волонтери, приїжджали і зі Слов’янська з підтримкою. Ще нещодавно копати було дуже небезпечно: якщо голову на пару сантиметрів з окопу видно буде, то прострелять одразу. А відтоді з’явилась можливість хоча б озиратись на місцевість. Копали, копали і докопались до того, що одного з нас снайпер прострелив. Після цього випадку стало зрозуміло, що ніякого перемир’я ніколи не буде. 

Брали участь у якихось спецопераціях?

- Було їздили на зачистку Мар’їнки. Змінювали там переляканих міліціонерів. Зачищали тоді спецназівці та «Січ» дня три. Після того ніяких серйозних наступів не було. Так, звичайна собі стрілянина.

Ваш батальйон був останнім добровольчим. Як щодо ситуації з переходом у склад 93-ої бригади?

- Весною 2015 року уряд висунув умову, щоб всі існуючі добровольчі батальйони аби легалізувались, або пішли з передової. Хтось легалізувався, хтось пішов, як «Правий сектор», наприклад. Проблема в тому, що ніде не було постійної кількості людей. Це ж добровольці, вони на «пташиних правах». Хтось взагалі приїзжав періодично. З нас всі бажаючі легалізувались. Є певний плюс - дає гарантію на допомогу рідним у випадку загибелі. А от зараз ми сидимо у Черкаському (Дніпропетровська область – ред.)

Де навчився володіти зброєю?

- Військового досвіду у мене ніякого не було, тож вчився прямо в Пісках, Курахово. Саме там навчився збирати-розбирати автомат та стріляти з будь-якої зброї. 

Чи допомагають волонтери?

- Волонтери не можуть дати тільки зброю. Це дає армія, як і форму сумнівної якості. Комплекти зношуються до невпізнання. Волонтери дуже допомагають геть всім, від харчів до тепловізорів. В принципі, армія може вижити без допомоги волонтерів, як деякі підрозділи і роблять. Але ситуація у них дуже критична.

Хто переважно служить в армії? Молоді багато?

- Не всі витримують. Буває приїзжають дебелі чоловіки, а одразу лякаються і їдуть додому. В основному служать молоді хлопці від 18 років та чоловіки середнього віку, років 30-35. Є у нас і дідусі після 57, але ж вибігать з бронежилетом їм не так легко. Після 45 вже воювати важкувато за станом здоров’я.

Що робите під час ротації з передової?

- В першу чергу миєшся нормально, вже потім відпочиваєш. Якщо ти зараз маєш на увазі якісь там нервові зриви, то такого ніколи не було. Особисто я звик до таких справ - коли лягаєш спати і чуєш стрілянину, то можна спати спокійно. Значить наступу не буде. А от в тиші заснути спокійно вже не виходить.

Які зараз були перші враження, коли повернувся в рідне місто?

- Та нічого тут не змінилось. Як я подивлюсь, у Слов’янську також ситуація печальна. Поки тут наступ у владі, на фронті кожного дня когось вбивають. В Авдіївці, наприклад, кожного дня 300-ті, 200-ті…

Коли дивишся на бойові дії зсередини, як сам вважаєш – перемога близько?

- Якби був наказ, то пішли б у наступ. Але ж наказу такого не буде. Наприклад, з Донецького аеропорту ми могли б їх вибити за пару годин. Сепаратистів на лінії фронту не так і багато. Ну є у них багато техніки, але ж вони спокійні, бо знають, що ми не нападемо. Отакі тобі мінські домовленості.

І скільки таке може тривати?

- Довго. Може й роками. Якби з Росії не було регулярних поставок зброї, це все давно вже можна було б закінчити. Коли так званий «гумконвой» їм приходить одразу чутно. Мов, о - щось новеньке! За звуком чутно. Все ж одразу в нас летить і швидко закінчується. Всі розуміють що зброя російська. Прилітають такі снаряди, що сумнівів немає. Скільки у Росії захочуть, стільки й будуть підтримувати. Як далі буде поки невідомо.

Зараз починається нова хвиля мобілізації. Чи є сподівання на нову силу?

- Надія є лише на добровольців. Не на тих, хто йде на фронт через зарплатню, а таких, на жаль, багацько. Добровольці краще воюють, вони безстрашніші. Насправді, на що сподіватись не знаємо.

Куди потім? Після ротації.

- Це вирішує генштаб. Буде відомо на початку літа. Як далі буде ще подивимось.

Чи може бути повернення у вже знайомі міста?

- Ні, то виключено. Звичайно, було б непогано, бо там вже облаштовані місця, наші власноруч вириті окопи. Але в армії таких повернень не буває.

Коли саме у вас мобілізація?

- Порошенко підписав указ про демобілізацію четвертої хвилі, призваних у 2014 році. Гадаю, мене демобілізують десь влітку.

Які подальші плани?

- Взагалі-то я збирався продовжувати контракт. На даний момент обставини трошки змінились і це з поверненням додому не пов’язано. Моя думка змінилась ще там… Якщо будуть наступи, активні бойові дії, тоді звичайно я залишусь, це на 100%. А якщо все буде таким «вялотєкущим», то ще подивимось. Сьогодні ти плануєш, а завтра тебе вбили. Психологія змінюється. Гірко усвідомлювати, що кожного дня гинуть люди, але ж така війна…

Яке маєш звання?

- Офіційно я рядовий. Спочатку помічник гранатометчика, потім помічник командира відділення. Це довелось взяти у руки зброю, а так офіцером бути не хочеться. 

Хочеться сказати, що Юрій доволі скромна людина. Боєць «Легіону Свободи» Юрій Стрєльцов був командиром відділення, заступником командира взводу, а зараз тимчасово виконує обов’язки командира над взводом з 27 чоловік. У січні 6262.com.ua повідомляв як його  нагородили особливою відзнакою "За звільнення Донбасу".  Окрім статусу учасника бойових дій, Юрій має почесний нагрудний знак 93 - ої бригади.

Бажаємо нашому земляку тільки перемог, а всім нам, мешканцям України, мирного життя на своїй землі.