“Із Закарпаття до Слов’янська”: мова, люди і відношення до західняків (блог)

Слов'янськ, як і Донбас, не особливий і особливий водночас. Співчувати його мешканцям, як свідкам війни, не варто. Навпаки - більшість з них варті прикладу. 

Боротись із стереотипами щодо мови чи людей виявилось набагато складніше, ніж відкрити для себе, що Слов'янськ курортне місто з багатою віковою історією, яскравим сьогоденням і, сподіваюся, українським майбутнім. 

Те саме стосується і стереотипу про відношення слов’янців, як мешканців сходу, до західняків. Як сприймають тут гостей з інших регіонів України, водночас об’єднаних єдиними цінностями і різних ментально? Чи радо вітають і чи толерантні до іншої думки?

Відповіді на ці питання я шукала останні два тижні. Це мало, насправді, щоб перейнятись життям міста і тутешніх людей, але достатньо для того, щоб зрозуміти, чи хочу я сюди приїхати ще раз.

Постраждалі, але не жертви

Від Закарпаття до Слов'янська 1200 кілометрів. Ті, хто ніколи тут не був, навряд чи зможуть уявити, що тут люди, шість років тому, відчули війну і ледь не втратили свою Батьківщину, свободу, ідентичність. Тому існуюча й зараз загроза втрати цілісності України турбує їх навіть більше за інших.

Слов’янці, як і Донбас, зовсім не особливі в тому розумінні цього слова, що потребують до себе якогось особливого ставлення, статусу, розуміння чи жалості. Так, ці люди пережили захоплення бойовиками, початок війни та окупацію. Але це не зробило їх жертвами. Навпаки, вони стали сильнішими, свідомішими. 

Спілкуючись зі свідками і безпосередніми учасниками подій 2014 року, слухаючи пережиті ними особисті воєнні історії, я лише ствердилась у переконанні штучного поділу України. У слов’янців, з якими довелось спілкуватись, дуже принципова громадянська позиція щодо україно-російської війни і огида до ідеології “руського міру”.

“Ваша кава!” і “приходьте відзавтра у масці”

Щоденно ранок у Слов’янську в мене починається десь так:

• Доброе утро! Что желаете? - питає мене дівчина закладу, що продає каву на винос.

• Доброго ранку! Подвійне еспресо, будь ласка.

• С сахаром?

• Ні, без.

• Ваша кава! Гарного дня!

• Дякую! Навзаєм! - побажала і я продавчині.

І вже ввечері.

• Здравствуйте! Пакет нужен? - питає мене продавчиня на касі супермаркету.

• Так, середній.

• Ось, будь ласка. Відзавтра до нас можна тільки в масці. Без неї Вас не пустять. Карантин.

• Дуже дякую що попередили, бо ризикувала залишитись голодною, - посміхаюсь я у відповідь і подумки хвалю роботу персоналу.

Я щиро тішилася, коли співрозмовники переходили на українську. І зовсім не засмучувалась, якщо цього не було. Людям не потрібно ускладнювати собі життя, коли цього не вимагають особисті обставини.

В той же час, українським чиновникам та політикам, які щиро бажають змінити мовну ситуацію в країні, потрібно першим показати приклад поваги до нашої мови. А ще до українських законів, насамперед, антикорупційних. І, як би це банально не звучало, працювати для країни та людей, а не для власних інтересів. 

Загалом більшість людей, яких я зустріла у Слов’янську, російськомовні на побутовому рівні. І в нас виходила дуже цікава україномовна бесіда. Взагалі для мене ніколи не була важливо, якою мовою говорить мій співрозмовник, якщо це - Людина. Можливо тому вивчати русифіковане українське місто і його жителів мені насправді цікаво.

Будь-де в Україні шукайте те, що вас об'єднує, а не те, в чому ви різні.

“Тролі” місцеві та не дуже

На жаль, тут справді потужно працює проросійська пропаганда. Так, вона є всюди в Україні і варіюється від фейкових новин на сайтах-сміттярках до публічних заяв проросійських українських нардепів. Але, якщо на Закарпатті вона сприймається меншою кількістю людей і має менший ефект, то тут, ближче до РФ, її дія є більш відчутною.

Враховується, також, віковий склад населення міста. До 70% слов’янців - це люди пенсійного віку. Багато з них й зараз залишаються палкими прихильниками комуністичної ідеології і не сприймають Україну як самостійну державу. 

Мабуть, найбільш відомим і найбільш абсурдним прикладом такої пропаганди буде історія про розіп'ятого хлопчика: наче біженка зі Слов'янська, яка наче родом із Закарпаття, відверто бреше. Насправді вона й близько, ні своїм виглядом, ні розмовою, не схожа на закарпатку. Трирічну дитину в місті теж ніхто ніколи не розпинав. 

Дуже рідко, але на вулицях міста можна зустріти невдоволених перехожих. Люди бачать камеру і починають лаятись або підходять і просять показати зроблені світлини, щоб переконатись, що їх не фотографували. Тут я вперше зустріла людей з манією переслідування. Переконана, що така поведінка - більше результат дії пропаганди, ніж суто власні переконання.

Є ще одне явище, яке мене засмутило. Це - проросійські провокатори. З їхніми коментарями я зустрілись під своїм блогом. Звісно, це може бути позицією через інформаційну обмеженість, але все ж, більше схоже на “відпрацювання завдання”. Раджу не звертати увагу на таких авторів і використовувати їхню увагу як мотивацію для подальшої роботи.

Свої серед своїх

За ці тижні у Слов'янську я не відчула до себе жодного упередженого ставлення. Тобто стереотипу про західняків як “жорстоких бандерівців” немає місця. Його поширення, як з одного так і з іншого боку, вигідне тим же, хто розповсюджує брехню і нісенітниці про всебічну підтримку “руського міру” Донбасом.

А загалом, приїжджаючи в будь-який регіон України, намагайтеся поводити себе так, наче приїхали в гості до близьких родичів. Поважайте їх щоденний життєвий устрій, будьте ввічливими і щирими, тоді самі відчуєте їхню гостинність. Мені пощастило. 

Цінують тут людей не за те, звідки вони, а за те - хто вони всередині. Так само, як і у мене вдома на Закарпатті.

І, на завершення, для більш ближчого знайомства із Закарпаттям та мовою, якою я говорю вдома, знайомтесь із закарпатською “абеткою”. Знайомі слова “по-нашому” звучать чудернацько й незрозуміло, але це лише до тих пір, поки не приїхати до нас в гості.

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.

Олена Мудра