• Головна
  • Від шеф-кухаря до військового священника. Шлях капелана Діонісія
Художній репортаж
17:45, 11 лютого

Від шеф-кухаря до військового священника. Шлях капелана Діонісія

Художній репортаж
Від шеф-кухаря до військового священника. Шлях капелана Діонісія

З початку 2014 року, окрім того, що в Україні розпочалося згуртування армійців та бійців, священники почали їм допомагати, формуючи таким чином капеланських рух. Відповідальні віряни різних церков та релігій об’єднувалися в одному - у молитовній та моральній підтримці наших військових.

Тоді капелани часто брали на себе окрім своїх звичайних обов’язків ще функції волонтерів, психологів, друзів. Ними і залишились.

Один з них - капелан Діонісій, Євген у минулому. Архімандрит за саном, чоловік служить у церкві зі своєю парафією у Дружківці, а в будні дні виконує обов’язки військового капелана.

З 2014 року священник допомагав бійцям в Авдіївці, Пісках, Дебальцевому, Іловайську, Попасній та багатьох інших гарячих точках цієї російсько-української війни.

***

Капелана вириваю на розмову в його обідню перерву. Мене зустрічає кремезний чоловік з рожевими щоками, рудим волоссям і щирою посмішкою. Для нього такі інтерв’ю - це щось вже доволі звичне. Священник має довгу і цікаву історію життя, особливо насичену шокуючими подіями після 2014 року. 

Від шеф-кухаря до військового священника. Шлях капелана Діонісія, фото-1

Коли Діонісій ще був Євгеном. Сім’я, що привела до Бога

Майбутній священник народився у Полтаві, в сім’ї, яка не проявляла ніколи захоплення релігією чи Богом. Вони відвідували православну церкву на Великдень, або ще якесь свято. Євгена похрестили у православній церкві Московського патріархату (бо у той час вибір церков був зовсім невеликий). На цьому релігійні розмови і дії закінчувалися.

Батько Євгена був боксером і дуже сильно хотів, щоб син його наслідував у професії. Крім того чоловік був зовсім атеїстом. Варіантів познайомитись із релігією могло б і не бути, якби не допитливість та цікавість малого хлопця.

Років у 8, коли Євген ще жив з бабусею, на одній з автобусних зупинок села на Полтавщині він побачив запрошення на духовні бесіди. Через те, що у будь-якому селищі зазвичай розваг для дітей залишається не дуже багато, хлопець вирішив зайти на запрошення.

Вже трохи пізніше він дізнався, що це були зібрання баптистів. Але загальна атмосфера людей майбутньому священнику сподобалась - вони співали, грали на музичних інструментах. Так, в тайні від рідних, малий відвідував ці зібрання.

Коли батьки дізналися, що їх дитина ходить до баптистів, то дуже злякалися і заборонили Євгену відвідувати майбутні зустрічі. Це не завжди зупиняло, і він час від часу тікав до першої відомої йому церкви. Так пройшло більше ніж пів року.

На Великдень бабуся Євгена вирішила взяти онука з собою до православної церкви, щоб освятити паски та їжу. Хлопець спочатку не був впевнений у тому, що хоче туди піти.

"Щось, бабуся, я не хочу, бо потім побачать мої баптісти, будуть мені казати. Вона каже мені: “пішли, щас побачиш, скільки тих баптистів будуть паски святити”. Реально, приходжу - половина тих, хто туди ходили. Усі з кошолочками”, - згадує чоловік з посмішкою.

З собою на освячення Євген взяв Новий Заповіт. Він хотів, щоб священник освятив і книгу. Виявилося, що для цього потрібна окрема молитва, тому хлопця запросили до церкви наступного дня. 

Поспілкувавшись з батюшкою, хлопчику запропонували допомагати у церкві. З тих пір Євген і почав ходити до православної церкви.

Це була церква України Київського патріархату. 

Священник, якому допомагав Євген, був настоятелем трьох церков. Дивлячись на нього хлопець і сам замріяв стати священнослужителем. Але при цьому розумів - навчатися в Київській семінарії - дорого. Батьки допомогти не зможуть, тому і вибрав навчання на кухаря-кондитера одразу після 9 класу. 

Через деякий час Євген дізнався від знайомих, що в Харкові є можливість заочно навчатися у семінарії, цим і скористався. Певний час він працював шеф-кухарем у ресторані Полтави і паралельно їздив на навчання до Харкова.

До семінарії часто приїжджали викладачі з Польщі, Німеччини, Франції та інших країн Європи. Це дало гарне підґрунтя і розуміння студенту не лише своєї культури, але й європейської.

У 2009 році майбутній священник закінчив навчання з червоним дипломом.

Шлях майбутнього капелана було визначено.

*****

Першим місцем служби для Євгена стала Житомирщина. Туди його запросили знайомі священники на літо. В одному з сіл вони мали будувати свій монастир і попросили його про допомогу.

Так він на певний час покинув Полтавщину і став дияконом в одній з церков у Житомирській області. На той момент хлопцю було 20 років.

Через три місяці чоловіки поїхали з села продовжувати свою службу в іншому місті, нікого про це не повідомивши. Очільник Житомирської Єпархії покликав Євгена до себе і поставив перед фактом - той мав почати виконувати обов’язки намісника монастиря. Для цього Євгена мали висвячувати у священники. 

11 листопада хлопець отримав сан і став тимчасово виконуючим обов’язки намісника монастиря у селі на Житомирщині. 

Перед Євгеном стояв ще один важливий вибір - послушник монастиря мав прийняти чернечий постриг. Це означало, що священослужитель мусив відмовитись від одруження та сім’ї у майбутньому. 

Цілий рік над цим роздумував чоловік, але рішення було очевидним.

“Я задумувався над цим і прийняв рішення - прийняти чернечий постриг і будувати далі своє життя. Не у кожного виходить одразу попасти у таке місце, отримати таку посаду. Це наче воно само по собі так пішло. Назначайте дату, - кажу. Без питань”

Під час чернечого постригу священник отримував нове ім’я. Його обирали серед імен тих, святих, у який день і відбувався цей постриг.

“Ексокустодіан, Ямвліх, Антонін, - я за голову і дивлюся, єдінственне нормальне з усього цього - Діонісій. Господи, хоть би Діонісій! Ну як йому намікнути?”, - сміється згадуючи капелан.

Чи то Бог почув звернення ще молодого отця, чи священник, що мав виконувати постриг, допоміг, запропонувавши дві картки з іменами на вибір. 

17 серпня 2010 року Євген отримав чернечий постриг, а разом і з тим нове ім’я - Діонісій. 

На Житомирщині Діонісію запропонували пройти ще одне навчання в семінарії, адже не визнавали Харківської. Чоловік був здивований цьому, адже ще одне навчання не вкладалося у його плани. 

Тоді він настояв на тому, щоб перевірити знання. Так, Діонісій за рік екстерном склав усі іспити семінарії і у 21 рік отримав вже другий диплом.

Дорога на Схід

До 2013 року священник служив на Житомирщині. Монастир будувався, територія ставала все більш доглянутою та розширялася. Діонісій мав город, яблучний садок, вулики, гусей тримав, кролів. Час від часу до нього на навчання та на допомогу приїжджали інші віруючі та диякони. Для їх розміщення село передало церкві закинуте приміщення, з якого змогли зробити гуртожиток на 9 осіб. 

Життя йшло розмірено, але для підвищення в роботі потрібен був і розвиток.

Так Діонісій вирішує їхати у Київську православну богословську академію, щоб спробувати вступити. Після закінчення сподівався отримати вчений ступінь.

По приходу, поспілкувавшись в приймальні з секретаркою, його запевнили, що два дипломи, які він отримав, нічого не значать (це вже виглядало зовсім сюрреалістично). Запропонували вступати з першого курсу, але перед вступом треба було пройти співбесіду з ректором. Це було найстрашніше.

Серед черги на співбесіду стояло багато дорослих священників, з великими хрестами на животах, серйозними обличчями і крупною статурою. Серед них ще зовсім молодий Діонісій міг здатися дитиною - худенький, щупленький, невпевнений в собі.

“Дивлюся, я 16 чи 17 у черзі, а там батюшки такі плечисті, та з такими хрестами, та зі своїми синками. І я така сирота казанська стою”

Один за одним виходили служителі з дверей ректора, щоб більше не повертатися в богословську академію взагалі. 

Якщо вже їх не беруть, - то мені вже взагалі нічого й думати, - хвилювався хлопець.

Коли прийшла його черга, Діонісій вирішив просто діяти по всім правилам, які вивчив раніше у семінаріях. Зайшов у кабінет, привітався спеціальним молитовним зверненням, дочекався відповіді, попросив благословення і почав розмову. Дізнавшись про те, що у вступника вже є два дипломи, ректор академії пожартував про те, що і робити йому тут немає чого. Але тут же покликав секретаря з приймальної і сказав готувати документи та наказ молодого священника для вступу одразу на 4 курс.

Від щастя Діонісій не міг повірити у те, що відбувалося, і поки ректор не передумав, швидко пішов з семінарії, знаючи, що його маленька мрія ще з дитинства (про навчання у Київській семінарії) зараз стає реальністю.

***

Отримавши третю духовну освіту, Діонісій постав перед черговим вибором - треба було вирішити, де він очолить монастир. Йому запропонували два різних напрямки: Львів на Заході і Дружківка на Сході.

У Львові Діонісія мали б зробити намісником монастиря і прилаштувати викладати в духовну академію там же. На той момент на території Західної України священників було перенасичення, а ось на Сході був брак українських священнослужителів. Саме тому Діонісій обрав Дружківку. Це був 2013 рік, і чоловік навіть гадки не мав, яке випробування йому доведеться пройти одразу через кілька місяців після того, як він обере дорогу на Донбас.

У Дружківці парафія була невеличка, переважно туди входили і входять люди похилого віку, але у більшості випадків люди освічені: лікарі, вчителі. Під церкву був виділений будиночок. А ось церкву треба було добудувати. Але не так сталося, як гадалося.

Наприкінці літа 2013 року Діонісій придивився собі хатинку, восени купив житло і прописався у маленькому містечку на сході України. А вже наприкінці осені у Києві запалав Майдан.

“Якби ж я знав, ну якби ж мені хтось сказав, хоть сон би якийсь приснився”, - посміхаючись каже капелан.

Багато парафіян української церкви у Дружківці відвідували Революцію Гідності. Їздив підтримати мітингуючих і сам отець Діонісій.

Коли захопили частину міст Донбасу, священник навіть подумати не міг, що це так змінить його життя. Поступово служби в церкві ставали все коротшими, людей приходило все менше. У 2014 році по місту розповзлися сепаратисти, а товариші Діонісія запропонували йому приховати табличку, яка зустрічала вірян української православної церкви Київського патріархату.

З полону до української армії. Дорога страху

Людей по Дружківці трясли. Багато хто став виїжджати з міста. Парафіяни української церкви розуміли, що знаходяться у небезпеці. З часом служби стали проводити лише у неділю. Після того, як всі збиралися у церкві, приміщення закривали на замок зсередини і справляли службу. 

Це була середина червня. Вночі до будинку священника постукали. 

Парафіяни Діонісія час від часу так робили, знали, що дзвінок в будинку не працює і стукали до будинку. Чоловік відкрив двері. Перед ним стояли троє в балаклавах.

“Я без задньої думки собі в домашньому виходжу за калітку. Стоять троє в балаклавах з автоматами і кажуть: “поїхали з нами”.

Жодних пояснень священнику не надали. Його скрутили, посадили в машину і повезли в тюрму, де на той час тримали полонених. Це місце славилось вбивствами, допитами і тортурами за часів окупації.

Під час допитів з Діонісія вибивали зізнання у тому, що він спецагент, який спеціально приїхав на Донбас. Логіка була така - чоловік купує наприкінці 2013 року будинок на Донбасі, приїжджає сюди з центральної України, збирає навколо себе людей, які на Майдан їздять, ще й служить в українській церкві.

Допити Діонісія тривали 3 доби. Кожні дві години чоловіка виводили на розмову і вимагали одного - зізнання. Священника катували, били, принижували. За цей час він особисто побачив як близько 30 людей, що були там же у камерах, розстріляли бойовики.

У камері, де сидів священник, було від 6 до 10 людей. Годували один раз на день. На день давали одну баклажку води, яка потім слугувала і за туалет.

На третю добу Діонісія знову вночі викликали на допит. Але замість катувань його вирішили відпустити. За словами бойовиків, вони наче “пробили” інформацію про чоловіка і не мали приводу його затримувати далі. Натомість він мав написати розписку, що покине Дружківку протягом доби і більше ніколи туди не повернеться…

(Забігаючи наперед скажу, що чоловік не просто повернувся до маленького Донбаського міста, але і продовжив свою українську службу вже у якості не лише священника, але й волонтера).

Найстрашнішою дорогою у житті для священнослужителя стали не переїзди з великого міста до села, не дорога до університету мрії, не зміна житла на Сході, а ті самі 300 метрів від тюрми сепаратистів до найближчого повороту. Всю дорогу він відчував на собі приціл зброї і розумів, що якщо його вирішать вбити, то, маючи на руках розписку про його виїзд, сепаратисти зроблять вигляд, наче він сам поїхав і безслідно зник.

“Саме страшне було - як раз оці 300 метрів, коли випустили за ворота. Потім перед воротами у них блокпост. Оце від першого блокпоста я йшов до кута, щоб скритися. Саме страшне в житті - це оце відчуття прицілу на спині.”

Тільки завернувши за ріг вулиці, чоловік зі всіх ніг побіг додому збирати речі. Ось тільки збирати вже було нема чого. Будинок розграбували.

Діонісій забрав закордонний паспорт, документи на будинок, які були заховані, і виїхав у пригород Дружківки - туди його впустили пожити друзі. Там він провів декілька тижнів, не розуміючи, що ж йому робити далі і куди їхати.

5 липня 2014 року міста Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка та Костянтинівка українська армія звільнила від сепаратистських бойовиків.

Діонісій повернувся додому. Його ж парафіяни та просто місцеві люди допомогли зібрати деякі речі в будинок, потроху поверталися служби. Життя налагоджувалося, але більше ніколи не було таким, як раніше. 

З перших же днів звільнення отець Діонісій почав допомагати українській армії. Спочатку харчами, а згодом і Божим Словом.

"Отче, завтра в бій, а я не хрещений"

Допомагати українській армії Діонісій почав одразу по звільненню Дружківки. На той момент нашим армійцям не вистачало всього - їжі, речей, банальної підтримки. Разом із небайдужими мешканцями міста священник варив борщ, пік пиріжки, лепив вареники, брав з собою в дорогу молитовник і їхав з волонтерами до хлопців. Парафія збирала якісь кошти на допомогу армії. Разом з іншими плів маскувальні сітки.

З часом Діонісій познайомився з волонтерами з усієї України. І як тільки дізнавався про поїздку до військових, то одразу погоджувався. 

З військовими служив служби на свята, допомагав морально, були навіть випадки, коли доводилося хрестити хлопців. Але разом з тим дуже часто, на жаль, доводилося Діонісію проводити панахиди за загиблими.

З 2014 до 2017 року Діонісій з волонтерами об’їздив багато гарячих точок: Піски, Авдіївка, Дебальцеве, Іловайськ, Станиця Луганська… Їм не були важливі бригади чи місце знаходження солдат. Допомагати були готові усім.

Доводилося бути в різних обставинах і ситуаціях. Якось у Новий Рік у Попасній капелан потрапив під обстріл. Хоча насправді багато поїздок проходили доволі небезпечно.

Але були і веселі моменти. Згадує Діонісій, як приїхав на Водохреща до Батальйону Кульчицького, провів службу, а бійці його запитали чи купається він в ополонці. Коли дізналися, що священник не пірнає у воду на це свято, то вирішили пожартувати і взяти капелана “на слабо”. Так Діонісій вперше пірнав у льодяну ополонку разом із українськими військовими.

У 2017 році в Україні з’явився офіційний інститут капеланства. Буквально одразу до отця Діонісія звернулися військовослужбовці ВЧ 3035 НГУ, що у Слов’янську. Так він став військовим капеланом офіційно.

***

Насправді робота капеланом об’єднує в собі і роботу психолога, і роботу замполіта, і роботу священника. З кожним з військової частини треба знайти спільну мову, з усіма поспілкуватися. Тим паче спілкування з контрактниками відрізняється від спілкування зі строковиками, або, наприклад, офіцерами. Ще одним відкриттям для Діонісія стала наявність язичників в українській армії. Підхід треба було знаходити і до цих великих брутальних чоловіків.

“Ну я там не про Бога розказую, а дізнаюсь як справи, чи є дівчина, звідки людина, де живе, чим займається, захоплюється. І так потихеньку я вже бачу, який психо-емоційний стан у бійця”.

У роботі капеланом важливо і те, щоб не нав’язувати свою віру іншим, але бути поряд у випадку, якщо хтось через нього захоче поговорити з Богом. Звичайно, капелан поводить молитовні заходи під час свят, або трагічних річниць, але кожен може і окремо прийти до священника зі своїми хвилюваннями чи питаннями. Поруч з кабінетом капелана є каплиця, в яку у будь-який момент можуть прийти військові, щоб помолитися.

За п’ять років служби у військовій частині Діонісій похрестив 16 військових, хрестив з десяток дітей і повінчав дві пари. 

Найважчим у роботі завжди було і залишається ховати людей. Наразі капелан - це та людина, яка супроводжує тіло вбитого військового додому і повідомляє страшну новину батькам. Це завжди дається дуже важко - пережити батьківські істерики, сльози дітей і дружин. Після такого відновлюватися доводиться і самому священнику.

“Це саме страшне, коли ти реально розумієш, що ти дитину привіз ось у труні. Тобі треба знайти якісь слова втіхи, а як їх тут знайти, якщо просто немає таких слів”

Служба військова і Служба Божа

Спілкування з цивільними людьми відрізняється від спілкування з військовими. До церкви зазвичай ходять парафіяни, які самі цього хочуть, які бачать у цьому потребу, які вміють, або намагаються звертатися до Бога. У більшості це літні люди.

З військовими спілкування інше - тут треба бути “своїм у дошку”, щоб люди не остерігалися тобі відкритися чи не сумнівалися у тобі. Зазвичай капелани доволі прості у спілкуванні. Вони рідше використовують церковну лексику, вміють жартувати.

А ще капелани дуже часто є психологами для військових.

Адже головним завданням капелана завжди залишається “задоволення духовних потреб” військових. Адже віра - одна з важливих чинників перемоги, яка нам так зараз необхідна.

Зараз Діонісій п’ять днів на тиждень проводить як військовий капелан, а два вихідні як звичайний священник. Поєднувати це важко, але коли душа цього потребує, то і сили знаходяться.

“Я - священник і не можу брати зброю до рук, щоб захищати свою державу. Але я відчуваю свій синівський обов’язок. І я віддаю себе служінню таким чином, як можу - допомагаю армії”.

Від шеф-кухаря до військового священника. Шлях капелана Діонісія, фото-5
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Слов’янськ #Славянск #новини #новости #капелан #військовий шлях #капелан Діонісій #НГУ #ЗСУ #військова служба
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
live comments feed...