Ярослав до війни частково займався бізнесом, частково - продажами. Він взагалі ніколи не був пов’язаний з волонтерством, не цікавився політикою.
На 10 річницю шлюбу із дружиною зробив їй подарунок - татуювання крил з її іменем. Ось тільки не знав, що зовсім скоро і сам стане частиною “Янголів Спасіння”.
***
Коли почалася війна, Ярослав, як і більшість тоді, був розгублений і не знав точно, чим буде займатися. Думки витали від “вступити до тероборони” до “поїхати з країни”. Через декілька тижнів від початку широкомасштабного вторгнення він відправив зі Слов’янська свою матір та дітей, а сам почав шукати можливість, щоб допомагати людям. У своїх пошуках він натрапив на організацію Восток SOS, яка згодом трансформувалася у благодійний фонд “Янголи Спасіння”.
Близько місяця він намагався достукатися зі своїми проханнями стати волонтером і допомагати. На листи відповіді не було. Десь за місяць за допомогою товариша Ярослава запросили долучитись. Спочатку різноробочим. Він допомагав ремонтувати евакуаційні автівки, розгружав гуманітарну допомогу. Справ завжди вистачало. А потім трапилася його перша поїздка - під Запоріжжя.
Вже після першого разу Ярослав зрозумів, що має продовжити допомагати людям. Їх обличчя, сповнені надії та віри, очі, в яких читалася вдячність за спасіння. Все це залишило по собі неабияке враження та відклик у душі волонтера. Більше він не сумнівався. Це те, що він мав робити - допомагати людям врятуватися від жахів війни.
***
До війни Ярослав зовсім ніяк не був причетний до волонтерства. Працював спочатку начальником відділу продажів у місті Слов’янську. За декілька місяців до початку війни у чоловіка помер батько. Ярослав пішов з роботи, взяв позику у банку і продовжив сімейний бізнес. Хоча й працював з 18 років як ФОП.
24 лютого 2022 року почалася війна. Маму разом із дітьми через три тижні війни Ярослав відправив у Тернопіль. Натомість сам чоловік задумався над тим, що ж робити далі.
Я думав що робити: йти в тероборону, йти воювати, чи якось допомагати людям, чи може навіть полишати цю країну. Залишати цю країну я не хотів. Вибрав інший шлях - допомогти людям. Я бачив, що вони знаходяться у біді. І з самого початку хотів потрапити у цей фонд “Янголи Спасіння”.
Про організацію “Янголи Спасіння” Ярослав дізнався з інстаграму. Тоді це ще був фонд “Восток SOS”, в якій працювали його друзі. Близько місяця чоловік намагався долучитися до цієї команди. Більш за все він хотів допомагати з евакуацією людей з небезпечних міст та селищ.
Врешті-решт у Ярослава вийшло. Перші три тижні чоловік робив все, що йому казали. Був різноробочим, розбирав вантажі, ремонтував автівки.
Після цього йому дали перше завдання - поїхати швидкою під Запоріжжя, щоб забрати чотирьох людей. Серед них була одна “лежача” жінка, одна маломобільна. У той день Ярослав проїхав близько 850 кілометрів, повернувся додому о 10 вечора, хоча комендантська година була до 8.
Ця поїздка стала дуже важливою. Вона визначила саме те, чим буде займатися Ярослав усі наступні місяці. Це дало йому зрозуміти, для чого саме він залишився у Слов’янську. Це дало йому можливість бути корисним.
Я побачив цих бабушек. З пакетом. В тапочках. Розказали, що вони 8 днів сиділи у підвалі. І коли я побачив її погляд… Після цього я все зрозумів, що маю робити. І погнав-погнав-погнав.
У мене ще не було тоді посвідчення і під кінець закінчилася солярка. Цей день був повний на пригоди, але я був на такій ейфорії, що врятував людей. І вони ж не знали, куди вони їдуть. Дорослі люди у віці. Купа питань. А я і не на все міг відповісти. Це було сильно емоційно.
Я в принципі добра людина по життю, але не на стільки. І я почав робити настільки більше добра. Відчутно більше. Там, де можна зробити добро, я це роблю. Просто це дико. Багато хто цього не розуміє. А я просто роблю. І все.
Я побачив, що відбувалося навколо, коли в’їжджав у ці селища. Я побачив ці зруйнування, це горе людей. І я розумів, що я тут потрібен. Реально потрібен.
Трохи згодом мати Ярослава разом із дітьми поїхала до його брата. Для всієї сім’ї розлука один з одним стала великим випробуванням, адже діти ніколи не розставалися з батьками навіть на декілька тижнів. Вже пройшло 8 місяців…
Звичайно, чоловіка кличуть також виїхати. Бо і перебування у місті досі залишається небезпечним, а особливо небезпечні поїздки, в яких волонтер заїжджає у міста, в яких безпосередньо ведуться бойові дії. Але чоловік наразі відмовляється. Бо відчуває, наскільки його потребують люди. Наскільки загалом люди на цих територіях потерпають від цієї війни.
Втома дається взнаки. Волонтери не мають вихідних. Лише тоді, коли дається випадкова нагода. Відпочинок зазвичай відкладається “на завтра”, яке ніяк не настає.
Нещодавно Ярослав був у сірій зоні. Так він описав свою “подорож”.
Якщо дати бінокль, можна було б “орків” побачити. А як бабуся кинулась мені в обійми. Ми її спасали. Бо зранку у неї розбило будинок, а ми їздимо на швидкій і забираємо людей.
Внучек, спасибо, ты меня с такого ада вытащил.
Я знаю, бабушка, я в таком аду через день бываю, - відповів Ярослав.
У мене було чотири дні народження окрім самого Дня народження. Я іноді сиджу і думаю, що книги писати потрібно. І стільки життєвих уроків, стількому навчився, стільки людей побачив, змінив думку про багато речей.
Люди на деокупованих територіях шоковані тим, що їм довелося пережити. Не розуміють, за що їм це. Особливо важко літнім людям, чиї будинки були зруйновані. Вони не знають, як діяти. І часто сумніваються, чи варто виїжджати. Волонтерам доводиться переконувати у необхідності евакуації. Адже за поїздку треба забрати максимально багато людей. Бо і життя на тих територіях залишається дуже небезпечним. І поїздки на ті території - дуже ризиковані.
Ну ось, наприклад, вулиця, ми забираємо бабусю, а за 13 будинків лежить російський військовий мертвий. Вже челюсть згнила. Через 13 будинків лежить. Будинків є відсотків 20. Візуально є, але незрозуміло що там у них з дахом, що там всередині.
Одна з найнебезпечніших поїздок Ярослава була 9 травня. По “дорозі смерті” - Краматорськ-Лисичанськ. О 10 ранку “Янголи Спасіння” поїхали у Лисичанськ. Вони мали перевірити пункт збору. Надійшла інформація, що люди сиділи в офісній будівлі, у місці, де нещодавно був обстріл.
Коли Ярослав туди приїхав, будівля палала. Ця будівля, де мали бути люди, затягнулася вогнем. Праворуч - прильоти, зсередини - осколки. Як з’ясувалося пізніше, приліт був десь за 15 хвилин до їхнього приїзду.
Заправка “Паралель” - просто вугілля. От як вона була - так і є. Тільки повністю чорна. Повністю згорівша. Їдеш - забор вирваний, дроти висять, стовпи валяються, машини згорівші і постріляні. І ти їдеш 110 - 130 кілометрів, змінюєш рух, бо все обстрілюється. Це 9 травня.
Потім ще один випадок був, коли на базу до себе повертаю і думаю, що не буду проїжджати. Проїжджаю повз - авіаудар прямо біля рельсів. Поїхав би тією дорогою - потрапив би прямо під нього. А я тільки доїхав до Семенівки. Історія таких дуже багато.
Працюють “Янголи Спасіння” і на деокупованих територіях.
Вони були одними з перших, хто приїхав на “Голубі озера” 3 жовтня. 30-го була деокупація території. Їздили через Дробишеве, Яцьке, Шандриголове, Рубці, Оскол. Це все вони бачили одні з перших.
Для того, щоб бути дієвими і мати змогу допомагати, “Янголи Спасіння” співпрацюють з владою. Зв’язуються з поліцією, мерами. У поїздках їх часто супроводжують військові або поліцейські.
Зараз багато людей погоджуються виїжджати з деокупованих територій. Вивозять їх через фільтрацію, поліцію. Людей перевіряють і везуть далі.
Весь цей час Ярослав з іншими волонтерами їздив у Бахмут. Тоді вони якраз працювали з Луганською ОДА. З Луганської області возили “гуманітарку”. Брали допомогу, вигружали, їм давали списки, кому треба цю допомогу роздати. Паралельно з цим забирали місцевих. Згодом ситуація ставала напруженішою і людей доводилося забирати вже з підвалів. Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ… Евакуація відбувалася до останнього.
Наприклад Шандриголово. Привезли дівчинку. Добратися туди було важко, бо підірваний міст. Довелося штовхати автівку і йти пішки. Ця дівчинка приїхала до бабусі. І якраз у цей момент окупували село. А вона мала побути буквально тиждень, бо на канікули приїхала. Батьки дитину 6 місяців не бачили. Привезли її у Краматорськ батькам. Там так багато подяки було. Ми ніколи нічого не беремо на подяку. Але кажемо, що кожен може задонатити загалом на рахунок організації.
Я часто сварю. Кажу, у вас же жінки, діти. Вас купу разів просили евакуюватися. Чого ви тут сиділи.
Списки людей, кого треба забрати, чи кому потрібна допомога, надають через органи влади.
Якщо говорити про головні потреби людей, які залишаються у небезпечних місцях, то очевидно, що найбільше їм потрібен матеріал для будівель. Більшість з них сидять у розбитих домах. Їм усім потрібні вікна, криші, шифер, доски, цегла, цемент.
Наприклад, немає шматка будинку. Забирали сім’ю з трьома дітьми з Зарічного. Татові осколок в ногу попав. О пів на восьму вони сіли снідати, а о дванадцятій ми їх вже забрали. У них просто вивалило стінку.
А інші так і живуть. Вивалено - вони затулили фанерою і живуть. І кажуть, що виїжджати не будуть. Намагаюся переконати, а вони - ніяк.
Окрім того, люди відрізані від постачання, магазини не працюють. Волонтери організовують їх навколо себе. Самі місцеві складають списки на допомогу, контактують з волонтерами. Звичайно, не без допомоги місцевої влади, ДСНС чи поліції.
Мені подобається назва “Янголи Спасіння”. Я завжди на цьому наголошую. І якось так вийшло, що я 2 роки тому набив татуювання на спині. Присвятив 10 річниці нашого життя з дружиною. На лопатках крила янгола, серце на цепках і ім’я дружини. І я з янголами і тут зв’язаний.
І робиш те, що не можеш робити, бо ми - “Янголи Спасіння”. Ми по дорогах літаємо, завжди поспішаємо, треба завжди комусь допомогти.
Кожна поїздка - це нові емоції і нові потрясіння. Дуже важко залишатись відстороненим і не сприймати кожну з людських трагедій близько до серця. Окрім історій людей шокує навіть просто дорога, по якій іноді можна зрозуміти, які бої і коли тут відбувалися.
Ми їдемо по дорозі, яка виходить на Кремінну. І ми на ній забираємо людей. А на початку її згорівший автобус, куча розстріляних машин , труп лежить. Це все покинуто. Нещодавні бої. Приїжджаємо - хоп, вчора не було зупинки, а сьогодні немає куска будинка ліворуч навпроти. Нові прильоти, нові руйнування. Приїжджаємо вчора на адресу - був цей будинок, приїжджаємо сьогодні - вже немає цієї адреси. Це морально дуже впливає.
Ярослав чесно зізнається, що за весь цей час доволі втомився, але припиняти волонтерську діяльність поки не збирається. Звичайно, сім’я хотіла б, щоб він менше ризикував, адже кожна поїздка - це не лише моральна напруга, але і реальна загроза життю.
Та при цьому Ярослав дуже пишається тим, що робить. Він із великим теплом згадує людей, яких йому доводилося рятувати. Адже невідомо, що з ними могло би бути, якби вони залишились у тих небезпечних місцях.
Допоки війна триває, “Янголи Спасіння” продовжать робити те, що допомагатиме людям.
Підтримати Благодійний фонд можна за посиланням:
