”Миру хочеться, щоб ця клята війна закінчилася”: історія переселенки з Бахмута у Слов'янську

Сьогодні Слов’янськ, попри свою близькість до лінії фронту, став прихистком для багатьох українців, вимушених тікати від жорстокої російської агресії.

За кожними дверима, де знайшли тимчасовий дім переселенці, ховається унікальна, часто трагічна, але завжди сповнена незламної сили духу історія. Ми поспілкувалися з 66-річною Вірою Іванівною, яка знайшла притулок у своєї доньки в Слов'янську, врятувавшись із пекла незламного Бахмута. Вона погодилася поділитися своєю історією нестерпного очікування та непохитної материнської надії, попросивши лише не публікувати її фото.

Віра Іванівна прожила все своє життя у Бахмуті, у затишній двокімнатній квартирі. З теплотою в голосі вона згадує минулі роки, коли родина була разом, а місто жило розміреним мирним життям. Вона понад двадцять років віддала роботі у шкільній бібліотеці. 

"Любила свою роботу за тишу і той особливий запах старих сторінок…" – ностальгічно ділиться пані Віра.

Кілька років тому її спіткало горе – після тривалої хвороби помер чоловік Іван. Втрата була важкою, але опорою стали діти – син Олег та донька Марина. Олег, який з родиною жив неподалік у Бахмуті, завжди підтримував матір, особливо після смерті батька. Донька Марина, яка вже мешкала зі своєю сім'єю у Слов'янську, часто приїжджала та телефонувала. Візити дітей та онуків наповнювали дім Віри Іванівни теплом та сміхом, ставши для неї цілим світом після втрати чоловіка.

Син Олег, працьовитий та хазяйновитий, як і батько, мріяв про власну справу і відкрив невеликий продуктовий магазинчик у Бахмуті. Віра Іванівна з гордістю згадує, як син пишався цим маленьким сімейним бізнесом. На жаль, війна безжально зруйнувала і цю мрію.

"Той магазинчик… його розбомбили прямим влучанням. Все згоріло. Так і закінчився його бізнес…" – з сумом додає жінка.

Перші тривожні сигнали війни Віра Іванівна відчула ще у 2014 році. Тоді її родина навіть ненадовго покидала рідний дім, але після звільнення Бахмута українськими військами вони повернулися. Цей попередній досвід частково вплинув на її рішення у 2022-му. Хоча тривога і була присутня, а новини свідчили про наростання напруги, до останнього не вірилося у можливість повномасштабного вторгнення.

"Розум ніби й підказував, що може статися будь-що, але  серце відмовлялося вірити у повномасштабну війну…" – згадує вона. 

Тому 24 лютого стало справжнім шоком. Початок повномасштабної війни перевернув життя.

"Той день… він як у тумані. Вибухи десь далеко, телефонні дзвінки. Син прибіг і сказав, що почалася війна"

Олег  наполіг, щоб його дружина Оксана з дітьми виїхала до Німеччини. Прощання було неймовірно важким. Саму Віру Іванівну теж вмовляли евакуюватися, але вона відмовилася, не бажаючи залишати рідний дім. Невдовзі Олег пішов до військкомату, ставши на захист України. 

"Сказав: Мамо, а хто, як не я?" – з гіркою гордістю передає його слова мати.

Віра Іванівна залишилася у Бахмуті, сподіваючись на швидке завершення боїв, як це було у 2014-му. На питання, чому не виїхала раніше, вона з болем відповідає: 

"Знаєте, спочатку все сподівалася… А потім дім є дім. Я ж тут все життя прожила… Кинути все це, виїхати в нікуди… Було страшно…" 

Фото: Telegraf

Але реальність ставала дедалі жахливішою. Життя перетворилося на виживання під безперервними обстрілами. Вони з сусідкою майже жили у підвалі, слухаючи, як здригається будинок від вибухів. Навколо було багато загиблих і поранених, магазини не працювали, а їжу готували на цеглинах просто у дворі. Син телефонував, коли мав змогу, благав виїжджати. Найважчим було чекати на ці дзвінки, молитися за нього та бачити, як руйнують її рідне місто.

Фото: Telegraf

Рішення про евакуацію стало неминучим наприкінці травня 2022 року, коли залишатися було смертельно небезпечно. Останньою краплею стало влучання снаряду в сусідній будинок. Донька Марина зв'язалася з волонтерами, які допомогли Вірі Іванівні та її сусідці вибратися. Зібравши лише найнеобхідніше, вони прощалися зі своїми домівками, розуміючи, що можуть ніколи сюди не повернутися. Дорога була жахливою, під звуки недалеких вибухів.

Спочатку прихистком стало Дніпро, де зять зняв квартиру. Там Віра Іванівна прожила кілька місяців, поки Марина разом з чоловіком працювали. Лише коли ситуація у Слов'янську стабілізувалася, родина змогла повернутися ближче до рідних місць. Тут, у квартирі доньки, Віра Іванівна нарешті знайшла більш стабільний, хоч і тимчасовий, дім.

"Як ми повернулися сюди, у Слов'янськ, ближче додому  сльози самі полилися, – згадує вона момент повернення. – Разом, тримаємося, хоч і не вдома. Тісно, звісно, але головне – разом"

Але найважче випробування для неї триває й досі. Близько трьох місяців тому обірвався зв'язок із сином Олегом. Останні звістки були з Куп'янського напрямку. 

"Останній раз ми говорили десь у середині січня. Він сказав, що у них важко, але вони тримаються. А потім настала тиша. З частини зателефонували доньці… Сказали, що після важкого бою на Куп'янському напрямку Олег вважається зниклим безвісти. З 24 січня".

"Зниклий безвісти… Це слово… Воно страшніше за смерть, бо ти не знаєш, що думати. Ця невідомість з'їдає зсередини", – зі сльозами розповідає пані Віра. 

Кожен дзвінок, кожен стукіт у двері змушує її серце завмирати в надії та страху. Вона живе у стані постійного тривожного очікування. 

"Лягаєш спати з думкою про нього, прокидаєшся – з нею ж. Я молюся щодня. Прошу Бога тільки одного: нехай він буде живий. Де б він не був, хай тільки буде живий" 

Головною опорою для пані Віри є родина доньки. Додаткову розраду дає спілкування з подругою та колишньою сусідкою Лідою, яка тепер теж живе у Слов'янську, у тому ж під'їзді. З невісткою Оксаною, яка з дітьми перебуває у Німеччині, вони постійно на зв'язку, підтримуючи одна одну у важкому очікуванні.

"Я телефоную Оксані, вона там теж не знаходить собі місця. Діти постійно запитують: Де тато? Коли він подзвонить? А що ми їм можемо сказати? Ми кажемо, що тато – герой, що він обов'язково повернеться, треба тільки чекати і молитися". 

Поняття "дім" для Віри Іванівни тепер змінилося. Це спогади, фотографії та Бахмут, якого вже немає. Про повернення вона навіть не думає – її будинок, як і все місто, зруйновано.

"Куди повертатися? Там самі руїни… Сусіди, які виїхали значно пізніше, розповідали, що бачили, як наш будинок, мою квартиру, знищили бомби. Та й справа не в будинку… Міста більше немає".

Невістка благає її приїхати до Німеччини, у безпеку, до онуків. Але Віра Іванівна прийняла тверде рішення.

"Мій син тут, його вважають безвісти зниклим, а я чекаю на нього щодня… Як я можу покинути Україну?" –  каже вона. 

"Хай би що не сталося, навіть якщо війна прийде і сюди, я залишуся. Це моя країна. Тут моє коріння. Якщо мені судилося померти, то я помру тут, в Україні. Більше тікати не буду і не хочу".

Віра Іванівна вірить у перемогу України, хоч і розуміє, що шлях буде важким. Вона безмежно вдячна всім захисникам, таким як її Олег, які боронять нашу країну та майбутнє.

Найзаповітніша мрія пані Віри сьогодні – закінчення війни та звістка від сина. 

"Миру хочеться, щоб ця клята війна закінчилася… Я мрію, щоб мій син знайшовся, живим. Щоб він подзвонив і сказав: Мамо, я живий. Більше мені нічого не треба"

Історія Віри Іванівни – це одна з тисяч історій українських родин, що живуть у болісній невідомості, щоденно чекаючи на звістку про своїх рідних, зниклих безвісти на цій жорстокій війні. Це історія про нестерпний біль, безмежну материнську любов та надію, яка не згасає попри все. 

Ми поділяємо надії пані Віри та всіх родин, які чекають на повернення своїх близьких.  Дякуємо Вірі Іванівні за відвертість та щиру розмову.

Текст:  Лоліта Казарян 

Факультет систем і засобів масової комунікації 

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара