Фото надала героїня статті
Місто пережило окупацію у 2014 році, а з початком повномасштабного вторгнення 2022 року знову опинилося під загрозою. Проте багато мешканців, як і Наталя – героїня цього матеріалу, повернулися до своїх домівок.
"Ми виїхали 13 березня 2022 року", – розповідає Наталя, яка разом із матір'ю спершу опинилася на Полтавщині, у селі Велика Круча.
Остаточно повернутися до Слов'янська жінка наважилася лише в червні 2023 року, коли ситуація в місті стала більш-менш стабільною.
"Я приїжджала одного разу в жовтні 2022-го, після того, як була зруйнована квартира мого сина. Побула тут три дні, але не змогла, одразу поїхала. Психіка не витримала", – зізнається жінка.
Того осіннього дня Наталя відчула справжній шок від побаченого:
"Не було людей взагалі. Я йшла від вулиці Торській до пам'ятника Шевченку і зустріла, може, трьох людей. Це було схоже на фільм жахів, коли населення покидає міста".
Рішення повернутися до Слов'янська Наталя пояснює кількома факторами. Перший – економічний. Оренда житла у безпечніших регіонах України виявилася непідйомною для її сім'ї.
"За оренду платили дві тисячі гривень влітку, а взимку ще плюс 2,5-3 тисячі за опалення. Сюди ще їжа, ліки... У матері пенсія трохи більше 9 тисяч, але якщо орендувати житло, то на такі гроші жити неможливо", – пояснює жінка.
Додаткові складнощі створював домашній улюбленець:
"У мене собака, і ніде тебе не беруть. Я собаку не викину, краще під забором буду разом з ним".
Водночас багатьом евакуйованим допомагали міжнародні організації:
"Кілька разів ми отримували благодійну грошову допомогу від міжнародних фондів. Це була хороша підтримка – ми могли заплатити за оренду наперед на 3-4 місяці і якийсь час не хвилюватися, що нам не вистачить коштів".
Найважливішою причиною повернення стала туга за домом:
"Моя мама плакала, коли ми проїжджали і було написано: “Донецька область”. Я прийшла, і це мій двір, і я почала там висаджувати квіти, приводити все до ладу..."
Наталя зізнається, що навіть постійні загрози не можуть перекреслити радості від повернення:
"Вранці ти прокинувся, вийшов у свій двір, сів з чашкою кави – і це відчуття, що ти у себе вдома, навіть перебиває страх від прильотів".
Повернення додому стало для багатьох слов'янців також поверненням до спільноти, відновленням соціальних зв'язків, які перервала евакуація.
"Дійсно, біда об'єднує, – розповідає Наталя. – Я помітила, що люди, з якими ми раніше просто віталися і бігли далі своїми справами, тепер зупиняються, запитують як справи, чимось допомагають. У моральному плані мені дуже комфортно в тому оточенні, де я зараз перебуваю".
Мешканці прифронтових міст змушені адаптуватися до постійної загрози обстрілів. Наталя розповідає, що для підвищення власної безпеки слов'янці активно користуються різними інформаційними каналами та чатами з моніторингом повітряної обстановки.
Однак на повітряні тривоги не завжди є час реагувати:
"Якщо чуєш попередження про бомбу в напрямку Слов'янська – це лише 3-4 хвилини на реакцію. Вона вже на півшляху до нас".
На запитання про те, де ховається під час обстрілів, жінка відповідає:
"Дві стіни, дві стіни – це наш найпростіший захист. У нас є підвал, дуже великий, але поки туди вийдеш у двір... У нас є коридор між ванною та залою, там і ховаємося".
Одним з найстрашніших для місцевих жителів є атаки іранськими дронами-камікадзе:
"Шахеди – це щось жахливе. Особливо, коли ти сидиш і чуєш, як він летить, а потім набирає швидкість перед ударом. Ой, дуже страшно..."
Наталя зауважує, що за час її перебування у Слов'янську змінилася географія прильотів:
"Раніше КАБи прилітали переважно на околиці – Молочар, Черевківка. Але нещодавно вони вже долетіли майже через все місто, значно ближче до центральних районів".
Ця непередбачуваність обстрілів змушує місцевих жителів постійно бути напоготові, планувати маршрути пересування містом з урахуванням можливих атак.
"Зранку, коли збираюся вийти на вулицю, я спочатку перевіряю інформаційні канали, чи є там відбій тривоги, чи пишуть, що Донецька область “чиста”. Однак буває, що йдеш і раптом щось чуєш... А куди сховатися? У нас немає повноцінних укриттів поблизу", – ділиться жінка.
Попри постійну загрозу, Слов'янськ поступово відновлюється. Наталя помітила, що з кожним місяцем ситуація в місті покращується:
"З кожним місяцем все більше людей, більше послуг, більше магазинів, у місті чисто. Я іноді просто здивована тим, як підтримується порядок. В цьому плані керівництво міста справді працює".
За її словами, ціни в Слов'янську не вищі, ніж в інших регіонах України:
"Ціни на продукти і товари першої необхідності не відрізняються від інших міст, куди ми виїжджали. Товарів вистачає, асортимент широкий".
Це підтверджують і родичі Наталі:
"Моя племінниця, яка живе у Кам'янці-Подільському, була здивована різноманітністю товарів у наших магазинах. Вона говорить, що у них такого вибору немає".
Одним із факторів, що спонукав людей повертатися до Слов'янська, стало поступове відновлення міської інфраструктури:
"Коли восени 2022 року почали давати газ, дуже багато людей повернулося. Багато моїх знайомих приїхали саме в листопаді того року".
Наталя зазначає, що в місті добре працює транспорт, доступні медичні послуги, аптеки, пошта.
"Мама хворіла, ми ходили в лікарню, вона проходила повний курс фізіотерапії, масаж, електрофорез. Нічого не можу сказати поганого, все працює".
Щодо громадського транспорту, жінка теж не має нарікань: "Він весь практично відновлений і працює нормально. Також без проблем можна виїхати з міста – я їжджу і в Київ, і в Дніпро. Електрички сучасні, з туалетом, чистенькі".
Після повернення Наталя зіткнулася з необхідністю відновлення пошкодженого житла. У цьому допомогли волонтери та благодійні організації.
"Благодійні організації допомогли нам встановити нові вікна та двері ще у 2023-му році. Знаю, що деякі організації навіть ремонтували не лише пошкоджені будинки, але й допомагали покращити житлові умови, особливо для літніх людей", – розповідає жінка.
Однак із часом активність благодійних організацій помітно знизилася: "У 2023-му та першій половині 2024-го було набагато більше можливостей отримати допомогу. Зараз благодійники скоротили свої програми".
Натомість продовжується роздача гуманітарної допомоги:
"У Слов'янську дають гуманітарну допомогу не тільки переселенцям, а всім місцевим жителям. Щомісяця видають великий набір продуктів – каші, макарони, борошно, консерви. Це хороша підтримка для багатьох".
Попри повернення до рідного міста, Наталя не відкидає можливості знову виїхати зі Слов'янська:
"Я можливо виїду, якщо ця війна не закінчиться найближчим часом. Скоріше за все, поїду до родичів за кордон, спробую прижитися там".
Такі думки виникають у багатьох місцевих жителів, коли загострюється ситуація:
"Коли прилітає, у тебе починається паніка, думаєш – треба виїжджати. А вранці прокинувся, вийшов у свій двір, сів з чашкою кави – і це відчуття перебиває той страх від прильотів".
Попри складні умови життя в прифронтовому місті, багато слов'янців, як і Наталя, вирішили повернутися додому. Це підтверджує загальнолюдську істину: рідне місце, де людина народилася і виросла, завжди тягне до себе, попри всі небезпеки та негаразди.
"Є такі моменти, що ти просто встав і кажеш: "Ну, що буде, те й буде", – завершує Наталя, підсумовуючи філософію багатьох мешканців прифронтових міст, які щодня приймають складне рішення – залишатися і жити далі, попри постійну небезпеку.
Коментарі