Пам’яті Олексія Юкова: яким був і яким залишиться в історії Слов’янська легендарний пошуковець

Є люди, на яких тримається цей світ. Їх дуже легко розпізнати серед інших, бо вони проактивні, завжди збирають навколо себе однодумців, несуть за собою свою ідею, принципи, мають характер, волю і стержень. Одним із таких був Олексій Юков зі Слов’янська. Його постать відома чи не кожному жителю нашого міста, адже за роки своєї діяльності він зробив, здається, більше, ніж може звичайна людина.

Цей матеріал ми присвячуємо пам‘яті Олексія Юкова, який був невід’ємною частиною життя Слов’янська, Донеччини та всієї України. Він неодноразово ставав героєм статей, відео, спецпроектів Сайту міста Слов’янська 6262 і сьогодні ми хочемо пригадати їх у світлу пам’ять про Олексія. 

Перша стаття на сайті 6262 про діяльність Олексія Юкова з’явились у 2015 році. Тоді ми писали про спортивні змагання, у яких брав участь клуб таїландського боксу «Боєць» під його керівництвом. Команда принесла у загальну скарбничку збірної Донецької області 6 перших, одне друге і два третіх місця. 

Після змагань, Відділ молоді та спорту Слов’янської міської ради

Роком пізніше ми візьмемо у Олексія інтерв’ю, де він розкаже, що клуб «Боєць» був заснований у 2007 році і виховав не один десяток чемпіонів України, майстрів спорту з східних єдиноборств та хортингу. Олексій, який очолював федерації таїландського боксу та хортингу, наголосить: їхній клуб — поза політикою, але з чіткою громадянською позицією. Вони завжди виступають під синьо-жовтим прапором, демонструючи, що Слов’янськ — це Україна.

Тренування тут — це не лише фізичний вишкіл із кросфітом та максимальними навантаженнями, а й глибока психологічна робота. Олексій вчив вихованців знати свою мету, поводитися гідно, поважати батьків і вирішувати конфлікти без сили. Як керівник пошукового загону, він також навчав дітей мінній безпеці в умовах війни.

Та найбільша його гордість — це не медалі, а те, що хлопці та дівчата стають справжніми особистостями. Його головний заклик до молоді — постійно розвиватися, читати книжки, думати й гартувати не лише тіло, а й дух.

Під час тренувань, Юлія Петренко

Згодом на сторінках нашого сайту Олексій Юков постане вже в іншому, не менш важливому для нього обличчі — як керівник слов’янської пошукової групи «Плацдарм».

У травні 2015 року ми висвітлювали відкриття виставки до Дня Перемоги у Слов'янському краєзнавчому музеї. Тоді серед агітаційних плакатів та зброї часів Другої світової війни Олексій разом із побратимами перетворив звичайну експозицію на живий урок історії для учнів школи №15. Учасники «Плацдарму» наочно демонстрували уніформу та спорядження солдатів Червоної армії та Вермахту, захопливо розповідаючи школярам про деталі побуту й боїв минулого століття.

Уже тоді за плечима Юкова та його команди була колосальна, важка робота: за роки діяльності пошуковці «Плацдарму» знайшли, підняли та допомогли із честю перепоховати близько тисячі воїнів. Недарма відомий слов’янський краєзнавець і відповідальний секретар «Книги Пам’яті України» Едуард Арутюнян, порівнюючи власну архівну працю з польовими пошуками Олексія, зазначав: «Є добросовісні пошуковці, завдяки яким за останні роки перезахоронили близько двох тисяч людей. У нас теж є такі — це Олексій Юков зі своєю командою. Вони по кісточках збирають, а я — по літерах».

Пошук зниклих та повернення полеглих додому стали для Олексія місією всього життя — справи, якій він залишався вірним до останнього подиху.

Як відомо, загін «Плацдарм» досліджував місця боїв Першої та Другої світових воєн, де часто знаходили рештки солдатів різних національностей і країн колишнього СРСР, зокрема росіян. Так, одного дня 2016 року у Слов’янську за участі Олексія Юкова та його команди відбулась урочиста церемонія передачі решток солдата з Росії, який загинув у 1943 році на нашій землі.

І навіть після подій 2014 та 2022 років, коли росіяни прийшли на нашу землю вбивати та руйнувати, пошуковці на чолі з Юковим займалися репатріацією тіл російських військових для обміну та поховання.

Під час урочистостей, Олександра Пилипенко

Події весни та літа 2014 року стали для Слов’янська важким випробуванням і рубежем, який назавжди змінив долю міста, а для Олексія Юкова — точкою, де його пошукова місія набула нового, ще суворішого сенсу.

До другої річниці звільнення Слов’янська від російських окупантів у міському краєзнавчому музеї відкрилася постійна експозиція «АТО 2014». Вона закарбувала три ключові етапи тієї страшної весни: захоплення міста 12 квітня, майже три місяці життя під окупацією та омріяне визволення 5 липня.

Збір матеріалів та спогадів для цієї виставки розпочався ще тоді, коли Слов’янськ перебував під контролем загарбників. І Олексій Юков разом із командою «Плацдарму» одними з перших долучилися до цієї справи. Вони передавали музею унікальні фотографії, речі й уламки війни, допомагаючи зберегти правду про те, що довелося пережити місту та його жителям.

На урочистому відкритті виставки, поруч із військовими та місцевими краєзнавцями, Олексій виступав уже не просто як дослідник історії Другої світової. Він промовляв як свідок і безпосередній учасник новітніх подій, який разом зі своїми побратимами від перших днів окупації знову ризикував життям — тепер уже для того, щоб витягувати з-під обстрілів тіла нових українських героїв.

Для Юкова події 2014 року стали початком нової, ще складнішої сторінки роботи «Плацдарму». Відтоді він повертав додому не лише полеглих бійців минулих воєн, а й новітніх захисників України — тих, хто віддав життя за свій рідний Слов’янськ і за нашу свободу.

Відкриття виставки, Олександра Пилипенко

На сторінках нашого видання ми також висвітлювали інформацію про масштабні пошукові роботи на території Слов’янського курорту, де команда «Плацдарму» у складі місії «Чорний тюльпан» працювала над вилученням німецького цвинтаря 1942 року.

Розробку цього об'єкта, заплановану ще на 2013 рік, Олексію довелося відкласти через початок бойових дій у 2014-му. На запит німецької сторони та на основі архівних документів пошуковці підняли з глибини понад два метри рештки десятків солдатів Вермахту для їхнього подальшого перепоховання під Харковом.

Ми наводили й слова самого Олексія, якого щиро обурювала історична несправедливість щодо радянських воїнів: німці заповнювали списки й карти «пофамильно», тоді як радянські братські могили на Славкурорті у 1950-х просто зрівняли з землею. Висвітлюючи такі непрості теми, ми щоразу переконувалися, що для Юкова не існувало «чужої» чи «незручної» історії — для нього було принципово важливо, щоб кожна загибла людина була віднайдена, а правду про минуле не спотворювали.

Під час розкопок на Словкурорті, Олександра Пилипенко

У грудні 2019 року ми писали про чергові важкі розкопки «Плацдарму» в районі села Долина на Слов’янщині. Там, на полях жорстоких боїв 1942–1943 років, Олексій Юков із побратимами виявили стихійні поховання та підняли останки ще 12 бійців Червоної армії, які роками лежали в закинутих окопах і буквально розгорталися плугами під час сільгоспробіт.

Загалом на тому полі пошуковці знайшли понад пів сотні непохованих солдатів, вилучивши поруч безліч нерозірваних боєприпасів. Знайдені фрагменти документів та особистих речей Олексій одразу відправив на експертизу, аби дати воїнам шанс на ім'я перед перепохованням у братській могилі.

Незважаючи на лютий грудневий мороз і виснаження, Юков залишався на позиції. У розмові з нами він просто й без пафосу пояснив, чому не міг вчинити інакше: «Так, холодно, важко, складно, але мусить же хтось цим займатися. Не повинно бути так, що воїни валяються розорані по полях».

Наприкінці 2017 року на сайті 6262 ми висвітлювали важливу подію — визнання цієї надважкої праці на найвищому державному рівні. У День Збройних Сил України волонтери слов’янського осередку гуманітарної місії «Чорний Тюльпан», серед яких був і Олексій Юков, отримали президентські відзнаки «За гуманітарну участь в АТО».

У своїх матеріалах ми підкреслювали, якою ціною давалися ці нагороди. До того моменту пошуковці відшукали та повернули додому понад 800 загиблих українських військовослужбовців, добровольців і цивільних мешканців Донбасу. Більше того, ризикуючи власним життям на непідконтрольних територіях, Олексій та його команда знаходили можливість обмінювати тіла загиблих бойовиків на полеглих захисників України, а іноді — навіть визволяти наших бійців із полону.

Після нагородження, Денис Бігунов

У 2018 році ми опублікували одне з найвідвертіших і найглибших інтерв’ю з Олексієм Юковим. Тоді він відкрито розповів про свій шлях — від складного дитинства в 90-х і здобуття фаху кухаря до моменту, коли зрозумів, що його справжнє покликання — це рух і допомога людям. Пошукова справа захопила його ще змалечку, коли старший брат уперше показав йому ліс біля Богородичного, усіяний людськими кістками, які після себе залишили «чорні копачі». Малий Олексій самотужки збирав ті останки, не розуміючи, як у шкільних підручниках могли писати, що «всі солдати поховані».

Саме це дитяче потрясіння згодом переросло у справу життя. У розмові з нами Олексій розповів, як у 2013 році народився «Плацдарм», як його невелика команда з десятка людей ночами розбирала аерофотознімки 1940-х років і як крок за кроком вони підняли з землі понад 2,5 тисячі бійців Другої світової. Йому боліла кожна деталь: і радянська система, яка стільки років будувала майбутнє на зарівняних тракторами братських могилах, і бездушні мародери, і гірка правда про те, що «наш Слов’янськ — це практично суцільне кладовище».

Та найстрашнішим іспитом для нього став травень 2014 року. Олексій згадував свій перший прямий контакт з новою війною — виїзд під обстрелами на місце падіння збитих українських гвинтокрилів, де пошуковці, дістаючи з полум'я рештки пілотів, зазнавали опіків. Відтоді додалися нові завдання: ексгумація загиблих мирних мешканців, пошук українських воїнів та окупантів для подальших обмінів.

Він зізнавався, що найважчим у його роботі було не повернення тіл з поля бою, а момент, коли доводилося привозити загиблого сина чи чоловіка його родині: «Таке відчуття, ніби ти в цьому винен… бо люди дивляться на тебе».

Вже тоді Олексій Юков викарбував кредо, з яким жив і працював до останнього подиху: «Я не можу цим не займатися. Намагаюся тримати позицію “Хто, якщо не ми”. Усі мають бути вдома, шкода, що не живі».

Олексій Юков у редакції 6262, Олександра Пилипенко

Напередодні 75-річчя Перемоги над нацизмом, у травні 2020 року, на нашому сайті вийшло велике відеоінтерв’ю з Олексієм Юковим у рамках рубрики Underground Interview. У цій розмові ми знову звернулися до його унікального досвіду, аби поговорити про справжню ціну тієї війни та про тисячі бійців, які й через десятиліття продовжують лежати в полях на околицях Слов’янська.

Олексій прямо й раціонально руйнував радянські міфи, спираючись на власні знахідки у землі: він згадував про колосальні, страшні втрати, коли на одного німецького солдата припадало до 17 радянських бійців, кинутих командуванням у м’ясорубку боїв.

У цьому відео Олексій постає не просто як керівник «Плацдарму», а як глибокий філософ і хранитель пам’яті. Він закликав дивитися на історію без пропагандистського пафосу, пам’ятати про людську трагедію та не припиняти пошуки доти, доки останній воїн не віднайде свій спокій у землі.

До шостої річниці визволення міста, у липні 2020 року, наша редакція створила великий фільм-спогад «84 дні», присвячений життю Слов’янська під гнітом проросійських бойовиків та його довгоочікуваному поверненню під український стяг.

Олексій Юков став одним із головних героїв цього фільму. Разом із іншими містянами — волонтерами, колишніми бранцями та тими, хто виживав під обстрілами, — він поділився своїми спогадами про той пекельний квітень-липень 2014-го. У цій стрічці Олексій знову говорив про найболючіше: про евакуацію поранених, про вилучення тіл під ворожим вогнем і про перше пряме зіткнення з новою, кривавою реальністю, яка прийшла на рідну землю.

Його розповідь увійшла до цієї спільної історії пам’яті як голос людини, що не просто спостерігала за окупацією зі сторони, а щодня ризикувала життям заради порятунку інших. У фільмі «84 дні» Юков закарбувався саме таким, яким ми його й пам’ятаємо: мужнім, незламним та безкомпромісним у своїй вірності Слов’янську й Україні.

Восени 2021 року на сторінках нашого видання ми висвітлювали ще одну масштабну й чуттєву подію — у парку Шовковичному біля Монумента Слави Слов’янськ прощався з бійцями, які загинули під час боїв 1941–1943 років.

Завдяки важкій праці Олексія Юкова та його команди з землі вдалося підняти останки 119 військових, серед яких 10 були солдатами Вермахту. Пошуковцям та експертам вдалося встановити імена семи бійців, а щодо інших тривала кропітка робота. У своїх матеріалах ми показували, як труни з останками воїнів, зібрані руками пошуковців, стояли в центрі міста, а містяни, військові та влада схиляли голови в хвилині мовчання. Останки перепоховали в селі Нікольське, а одного встановленого солдата передали на батьківщину — до Казахстану.

Того дня на адресу Олексія та його побратимів лунало безліч слів вдячності. Ми писали про це із гордістю, адже Юков робив те, що здавалося неможливим, — повертав гідність і пам'ять тим, кого держава забула на десятиліття, віддаючи їм останні військові почесті.

Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році принесло на українську землю нові, невимовні масштаби трагедії. У липні 2022 року на нашому сайті вийшов великий матеріал про те, як гуманітарна місія під керівництвом Олексія Юкова працювала в найпекельніших точках фронту на Донеччині, Луганщині та Харківщині.

Тоді «Плацдарм» остаточно трансформувався у цілодобову службу порятунку людської пам’яті. Робота змінилася кардинально: це вже були не давні кістки Другої світової, а свіжі тіла полеглих захисників, яких доводилося діставати з-під нищівних артилерійських обстрілів, з-поміж мінних полів і навіть з лисячих нір, куди їх затягували дикі звірі. Олексій зі своєю командою — хлопцями з власного спортивного клубу — працював без жодного державного фінансування, на старенькому авто «Валькірія», на яке кошти на пальне та ремонт збирали всією країною.

Незважаючи на те, що ворожі війська не дотримувалися жодних гуманітарних домовленостей і розстрілювали з гранатометів їхні машини з позначками «Вантаж 200», Юков виїжджав туди, куди не міг дістатися більше ніхто. Його телефон став цілодобовою гарячою лінією для убитих горем родичів з усієї країни — він приймав по 100–200 дзвінків на день, стаючи єдиною опорою від моменту пошуку тіла до останньої хвилини на цвинтарі.

Олексій забирав усіх: українських героїв — щоб повернути їх рідним, і російських окупантів — щоб мати змогу обміняти їх на наших загиблих чи полонених. Тоді, у липні 2022-го, Олексій Юков сказав слова, які стали головним маніфестом його життя під час цієї великої війни:

«Вони виконали свою місію. Як могли, боронили, але, на жаль, загинули. Тепер наша місія – допомогти їм дістатися додому. На жаль, загиблими, але вони мають повернутись додому».

Пізніше Донецька обласна військова адміністрація показала на відео, як відбувався пошук загиблих у 2022 році:

Наприкінці 2024 року, до Дня волонтера Президент України підписав указ про нагородження Олексія Юкова високою державною відзнакою «Золоте серце».

Ця нагорода стала офіційним визнанням його надлюдського, жертовного внеску в захист країни та збереження пам’яті про кожного, хто віддав життя за Україну. З 2014 року і протягом усіх років повномасштабної війни керівник «Плацдарму» залишався на передньому краї цієї найважчої місії.

Для всієї нашої громади та для кожного, хто слідкував за його діяльністю на сторінках 6262, це «Золоте серце» було абсолютно заслуженим. Воно стало символом тієї самопожертви, з якою Олексій щодня ризикував власною долею, аби повертати додому тих, хто вже не міг зробити цього сам.

На жаль, у серпні 2026 року нам довелося сповістити на сторінках нашого сайту про найстрашніше — про загибель Олексія Юкова. Про трагедію повідомила його дружина Євгенія Калугіна. Життя людини, яка понад 25 років присвятила поверненню полеглих, трагічно обірвалося 5 серпня під час чергової пошукової місії поблизу села Шандриголове у Лиманській громаді. Під час роботи в лісопосадці автомобіль, у якому перебував Олексій, підірвався на ворожій міні. Пошуковцю назавжди залишилося 40 років.

Це була далеко не перша його зустріч зі смертю: ще у 2014 році за свою діяльність він потрапив у полон до бойовиків, де йому фактично винесли смертний вирок і він дивом врятувався, а у 2022-му під час чергових розкопок підірвався на міні «Охота-2», дістав важке поранення та втратив око. Але щоразу Олексій повертався на передній край, адже він вважав цю місію головною справою свого життя.

За роки роботи загін під його командуванням повернув додому понад три тисячі загиблих українських воїнів і цивільних. 

7 серпня із пошуковцем мали попрощатися на рідній Донеччині, однак через безпекову ситуацію церемонію довелося скасувати. Наступного дня, 8 серпня, прощання відбулося у Києві: після панахиди у Володимирському соборі сотні людей — рідні, побратими, військові та волонтери — віддали йому останню шану на Майдані Незалежності. Тіло Олексія кремували. У нього залишилися три брати, сестра, дружина та дві доньки.

Того ж дня, 8 серпня, електронна петиція про присвоєння Олексію Юкову звання Героя України (посмертно), зареєстрована громадянкою Ганною Фочук, перетнула необхідну позначку й набрала понад 25 тисяч голосів. Наразі вона очікує на офіційний розгляд Президентом України.

Олексій Юков залишив по собі не просто пам'ять, а тисячі повернутих додому героїв, спокій у серцях знівечених горем родин та непорушний стандарт людської гідності. Справа його життя триватиме — створений ним загін «Плацдарм» продовжуватиме шукати й повертати полеглих.

Редакція 6262 висловлює найглибші співчуття рідним, близьким та побратимам Олексія. Це непоправна втрата для Слов’янська, Донеччини та всієї країни.

Вічна, світла пам’ять і низький уклін Герою!

Посилання на Банку

https://send.monobank.ua/jar/7WWe7Xv7Qb

Номер картки Банки

4874 1000 3145 2710

Олексій Юков, Фото зі сторінки Олексія Юкова у Facebook