«Війна вирвала мене з корінням»: історія переселенця зі Слов’янська Станіслава Малявко (ВІДЕО)

У свої майже 80 років Станіслав Малявко пережив післявоєнне дитинство, переїзд на Донеччину, десятки років праці, важку хворобу та нову війну, яка вдруге змінила його життя. Народжений у 1946 році у Харкові, він будував своє майбутнє у Слов’янську, працював в автобазі в Миколаївці, займався спортом, писав вірші та вірив, що старість зустріне у рідному домі. Та після російського вторгнення чоловік був змушений залишити Донеччину й стати переселенцем. Сьогодні він живе далеко від дому, але продовжує зберігати пам’ять про рідний край, людей, які там залишилися, і мрію повернутися назад. 

Станіслав Вікторович Малявко народився у 1946 році — у перший післявоєнний рік після Другої світової війни. Каже, самому не віриться, що це було так давно. Народився у Харкові, там ходив у дитячий садок, там пішов до школи, якої сьогодні вже не існує — її стерто з лиця землі війною.

Навчався Станіслав Малявко у Куп’янському автомеханічному технікумі. Його теж уже немає — заклад зруйнований через війну. 

На Донеччину родина переїхала у 1988 році. Свій будинок у Сахновщині вони обміняли на двокімнатну квартиру у Слов’янську. Згодом отримали житло у Миколаївці, адже автобаза, де працював чоловік, знаходилась саме там.

«Що мені якось у пам’яті залишилось — жорсткіші відносини. Не жорстокіші, а жорсткіші. Може, це зв’язано з тим, що все-таки край шахтарів. Там кожен день — чи залишишся ти живий, чи ні», — пригадує Станіслав Вікторович. 

Водночас чоловік говорить, що серед його колег та знайомих було багато вихідців із різних регіонів, але всіх їх об’єднувала надійність.

«Дуже надійні люди. Оце мені теж якось запало», — каже Станіслав Малявко.

Особливо його вражала краса Донеччини та творчість людей, які там жили. У пам’яті назавжди залишилися ранкові тумани над Сіверським Дінцем і крейдяні гори.

«Коли над Дінцем клубочаться тумани 

І зориться сонцем ранкова блакить, 

З гори крейдяної зроста білим маревом 

Храм Божий – й на хмарі над лісом летить. 

Земля ця – куточок небесного раю, 

Де час уповільнює спішний свій біг. 

І в цім, тільки в цім,  Богом Хрещенім краї, 

Славетний поет народитися міг…»

Спорт супроводжував Станіслава Малявко все життя. Ще у 13 років він став чемпіоном району серед дорослих із настільного тенісу. 

«Ну, якось мені теніс попався. Це динамічна гра така. Тут треба рухатись, — розповідає чоловік.

До цього він захоплювався шахами, але згодом теніс став головним заняттям. Втім, саме шахи допомогли йому пережити складний період у житті, коли у 60 років він тяжко захворів.

«Вони мені дали можливість якось вижити. Перемогти болі, негаразди різні», — говорить Станіслав Малявко.

І додає:

«Спорт — це життя, повноцінне життя».

Після 2022 року життя родини змінилося остаточно. Чоловік зізнається: не очікував від себе такої реакції на війну.

«Кожен вибух підкидував мене на ліжку. Ну, нерви, щось там якийсь клапан замкнув», — каже він.

Важко було не лише йому, а й дружині. Згодом родина змушена була виїхати зі Слов’янська.

За роки війни вони побували у різних місцях: у Володимирці на Рівненщині, у Бучі на Київщині, а нині мешкають у Лужанах Чернівецької області.

Станіслав Малявко переконаний: люди можуть співчувати переселенцям, але до кінця зрозуміти їхній стан дуже складно.

«Ми підранки. Навіть не підранки, а, мабуть, дуже тяжко ранені люди», — говорить він.

У липні чоловікові має виповнитися 80 років. Каже, у такому віці особливо важко переживати втрату дому.

«Війна з корінням мене вирвала з мого середовища», — зізнається переселенець.

У Слов’янську залишилися друзі, дім, спогади та справа життя. Попри пережите, чоловік не втрачає віри у повернення додому та перемогу України.

«Все-таки віриться в те, що вистоїть наша держава і ми повернемося додому», — говорить Станіслав Малявко.

Він вдячний українським військовим і щодня молиться за них.

«Врятуй нас, Боже, від ганьби та зради.
Дай сили нам в нас зберегти людей.
Із вибухом останнім канонади
Зустріти з чужини своїх дітей.
Не дай серцям і душам зачерствіти,
Під кригою загинути весні.
Почуй, Всевишній, всі наші молитви
За тих, хто нас рятує на війні».

Найціннішим своїм надбанням за всі роки життя Станіслав Малявко називає онуку Софійку.

«Спілкування з нею з дитинства самого — це для мене була велика радість», — каже чоловік.

Саме думка про зустріч з онукою та доньками допомагає йому триматися. Поруч із ним — дружина Галина Володимирівна, про яку він говорить з особливою вдячністю.

«За мною дуже добре доглядає моя половинка», — каже Станіслав Малявко.

Чоловік переконаний: по-справжньому почуватися вдома можна лише вдома.

«Як уже древнє дерево виривають з корінням і пересаджують у інший ґрунт, мабуть, пережити це важко», — говорить він.

Українців Станіслав Малявко називає нацією розумних, працьовитих і впевнених у собі людей.

А завершує свою розповідь рядками власного вірша:

«Той край, де з Дінця любов силу черпає, 

Де сяє світ Лаври у гордих серцях, 

Де блискавкой Сокіл у небо злітає, – 

Приречений він на безсмертя в віках!».

Читайте також: “З однією валізою і двома дітьми за руку”: історія Мар’яни з Добропілля, яка почала життя з нуля у Дрогобичі (ВІДЕО)

Залишайтесь на зв’язку з містом і регіоном! Наші сторінки у Facebook, Instagram, Telegram, Viber — це швидкий доступ до актуальних новин, історій людей і важливої інформації для щоденного життя.